Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Жаль / 3

Жаль

3

Леся Українка

Князь і княгиня вернулися з шлюбної подорожі. Софія відпочивала після втіх заграничних і поки що мало виходила з дому. От вона сьогодні лежить у розкішному négligé і недбало шиє якесь тендітне шиттячко. Князь сидить біля неї на фотелі з якоюсь не зовсім розрізаною книжкою в руках, але не читає: і князь, і Софія забули про те читання, – вони розмовляють.

– Ну, що ж, Sophie, я думаю, час би нам вже деякі візити поробити?

– Звичайно, що можна б на сих днях почати виїзди. Я туалети маю, – ти знаєш, – щонайсвіжіші. Як же ти думаєш, до кого нам подобніше найперше поїхати?

– А я думаю, що слід би до тітки найперше: вона ж моя найближча родичка і може образитись, коли її обминемо. А потім треба до баронеси поїхати, конечне треба. Вона поважна пані і має зв’язки в світі, не слід нехтувати знайомістю з нею.

– Та я ж нічого не кажу, чом же й не поїхати, – мовила Софія байдужим тоном, але її таки непокоїли тії візити, найгірше візит до баронеси. Вона вже не раз чула про ту баронесу, про її свідомість, про достотне знаття всіх звичаїв панських; казали, що баронеса «справжня аристократка», яких тепер і поміж правдивим панством небагато.

– Так, так, пора тобі вже вступити в світ… – промовив князь і замислився. Його теж непокоїла думка: як прийме світ його Sophie? Все ж на неї трохи скрива дивляться в товаристві. Sophie вродлива, зграбна, навіть едукована не гірш від інших пань, але все ж… ніби чогось бракує.

– До тітки можем навіть сьогодні поїхати, – провадив далі князь, – ще не пізно.

– Е, ні вже, сьогодні я не можу: поки вберуся, поки що, то буде пізно, – краще вже завтра. А сьогодні я хочу докінчити оце саше, – і Софія показала свою роботку з тоненьких рожевих та блакитних стрічечок.

– Як завтра, то й завтра – як хочеш, – згодився князь.

Візити поробили на другий день. Потім одного дня князь сам, без Софії, поїхав до баронеси; власне, хотів він дізнатись, яке враження справила Софія на баронесу; з того можна було бачити, як прийме її світ.

Баронеса прийняла князя привітно, вона була його давня знайома, знала, який має вплив на нього, і се їй було приємно.

Bonjour! Я дуже рада, що ви зібрались так хутко мене вдруге відвідати! – мовила вона, вітаючи князя.

– Що ж, я завжди радий бачитися з вами якнайчастіше. Ви знаєте, яку повагу…

– Так, так! але я думала, що ви тепер роз’їздитесь по балах та по забавах з молодою жінкою, а про старих друзів забудете…

– О ні! як можна!.. Звісно, треба буде Sophie показати світ. Вона така ще несвідома дитина… Скажіть по щирості, як вам здалася моя Sophie?

– Вона дуже мила особа… дуже мила… Тільки… вам слід зайнятись нею… Так, так, – слід зайнятись… Така моя думка.

Потім, побачивши, що князь, похиливши голову, замислився, вона додала:

– Вибачайте, що я з вами так говорю sans gêne, але, я думаю, ви не образитесь за мою щирість, я кажу вам се по праву давньої дружби…

– Звичайно, звичайно, баронесо, і я вам дуже вдячен за ту щирість, приймаю за честь!

Далі розмова звернулась на інші теми. Незабаром князь почав прощатись. На відході баронеса мовила йому ще раз:

– Так, так, – я б радила вам зайнятись вашою Sophie.

Їдучи додому, князь міркував над тими словами: «Треба зайнятись добре Sophie…» Вона правду каже. Sophie багато дечого бракує. Звісно, з часом то все прийде, але все ж треба, щоб вона як можна скоріш привикла до світових звичаїв. Треба її частіше в люди вивозити.

З такими думками князь увійшов до своєї господи. Він обвів критичним поглядом свій салон, в думці рівняючи його до салону баронеси. «Так, у нас багато дечого слід би змінити… Наприклад, постанова в нашому салоні: все нове, добране старанно, але все чогось немов бракує… щось немов не до ладу; нема тієї distinction, як то в інших… як би от у баронеси».

Справді, в салоні щось немов не так було, як би повинно. Не видно там було пильної руки господині, не видно було різних petits riens, що додають такої зграбності кімнаті і так оживляють її. Була ще там одна річ, – спинившись на ній, погляд князя прибрав якийсь чудний вираз, – ся річ була рожева софка. «Нащо Sophie поставила її тут? Вона тут зовсім не до ладу. Правда, з нею зв’язані такі милі спогади… – князь усміхнувся, і погляд його на хвилину злагіднів, але ненадовго. – А все ж вона тут не на своєму місці. Ну, нехай би Sophie поставила її у себе в будуарі, чи що, – се інша річ, там вона, може б, і краси додала… але тут!..» – і князь наважив усунути канапку з салону. В розмовах з дружиною він часто звертав річ на теє.

– Слухай, Sophie, – мовив одного разу він, – я давно мав тобі сеє казати: мені здається, що краще було б, якби канапку деінде постановити.

– От як? – мовила Софія.

– Не думай, моя люба, що я хочу тобі щось неприємного сказати. Ти знаєш, як я сам люблю сю канапочку: вона мені нагадує найщасливіші хвилини мого життя. Але тут вона не підходить до всієї постанови і буде вражати чуже байдуже око. Якби вона стояла в твоєму будуарі, в тому милому рожевому кубелечку…

– Ну що ж, коли ти вже так хочеш…

– Та ні, може, тобі се прикро…

– Ні, що ж, може, воно й справді так буде краще. Нехай вона стоїть в будуарі.

Софія згодилась на се скоріше, ніж князь думав, і на другий день канапка вже стояла в «рожевому кубелечку», де могли її бачити тільки близькі знайомі Софії. Там вона справді додавала краси і вигоди. Князеві траплялось бачити часом досить милі картини.

Одного ранку сиділа Софія на канапці в білому négligé frou-frou, сиділа так легко і граціозно, як той весняний метеличок… зовсім як колись. На устах і тепер був колишній чарівний усміх, і погляд той самий, що колись, – та звертався він не до князя… Біля канапки на фотелі сидів молодий гарний панич і провадив якісь дотепні речі. Його розмова, його постава, його погляд – все нагадувало князя в той колишній незабутній вечір. Князь увійшов у будуар, глянув і трохи насупивсь; либонь, він подумав, що канапці доладніше було стояти в салоні… Та що ж! так завжди в світі ведеться, не замикать же своєї жінки, – хіба він турок?

– Се ти, Борисе? – обернулась до нього Софія. – Знаєш, m-r Анатоль приніс мені запрошення від княгині Карабазі. У неї має відбутися невеличкий спектакль. На добродійні цілі… здається, на користь якогось приюту?..

– Так, на користь приюту робочих дітей, княгине, – додав m-r Анатоль.

– Отож княгиня запрошує мене до участі в сьому ділі. Сподіваюсь же, з твоєї сторони не буде перешкод?

– Запевне, коли се тебе так забавляє, – твоя воля, – говорив князь, усміхаючись, хоч і не дуже був з того догодний, бо княгиню Карабазі він не вважав за особу de la bonne société, вона була якогось непевного орієнтального роду.

– Після спектаклю мають бути живі картини. Так, здається, ви казали? – знов звернулась Софія до панича.

– Так, княгине.

– Де ж, власне, має те все відбутися? – питав князь.

– В домі самої княгині Карабазі. Се буде зовсім приватна, домова забава, – мовив панич, потім запитав Софію: – Так я можу сказати княгині, що ви згоджуєтесь?

– Так, я згоджуюсь!

Панич попрощався і вийшов. Ледве що він вийшов, Софія встала і подалась до дверей в іншу кімнату.

– Куди ти? – спитав князь.

– Піду вбиратись. Мені треба сьогодні в різних магазинах бути, вибрати матерії, та потім треба до модистки заїхати тощо.

– Що ж, то, може, для спектакля маєш справляти костюми?

– А так! Ох, матиму я з ними клопоту досить, найгірше з тим турецьким костюмом, – хто його зна, що й робити! Треба хіба в перський магазин заїхати.

– З яким турецьким костюмом?

– То ж має бути жива картина «одаліски».

– А ти хіба і в живій картині будеш?

– Отож, власне!.. Се повинно бути дуже цікаво – живі картини! Яка то ще буде картина, окрім «одалісок»?.. Треба буде заїхати до княгині розпитати про все та порадитись про ті костюми. Ох, коли б не спізнитись!.. – і Софія швиденько вибігла з кімнати.

«Яка вона весела! Як їй теє все цікаво!» – подумав князь. Далі сів на фотелі і замислився. Ох, мав він над чим думати: його справи грошові з якого часу були не в найліпшому стані. Збирався він навіть і з Софією про се поговорити, та все якось часу не виходило. «Та що її тим смутити? Вона молода, прагне втіхи, забав, нащо її журити? Що то мені казав Турковський недавно? Якісь непорозуміння, якісь поплутані рахунки з комірниками моїх домів… Я щось добре не розібрав. Треба буде навідатись до нього. Та нехай потім, тепер щось не хочеться. Добре, що Sophie забавилась тими костюмами, може, сьогодні не прийдеться нікуди їхати з нею… Добре було б. Щось мене сьогодні знов тая астма бере…»

І заспокоївшись, що ніхто йому не перешкодить, князь сів, щоб на дозвіллі розібрати численні рахунки своїх вірителів. Пильна, сутужна робота. Князь так поринув у тому хаосі рахунків, що не чув, як слуга світло приніс, як дзвонила Софія, він відривався від своєї роботи тільки тоді, коли приступи астми змушували його, потім знов брав перо і ще пильніше брався до роботи.

За роботою застала його Софія.

– Чом не збираєшся їхати, Борисе? Вже час! – промовила вона, торкнувши його за плече.

– Що? Куди їхати? – спитав непритомно князь, дивлячись на неї затуманеним поглядом.

– Як куди? В оперу! Ти забув, чи що?

– Ні, ні, не забув, правда, ми мали їхати в оперу. А що… що там сьогодні?

– Боже правий! «Джіоконда»! Сьогодні ж перший виступ знаменитого тенора, що то про його було стільки мови у баронеси… Та що се з тобою робиться? Якийсь ти… Може, тобі не хочеться їхати зо мною, то m-r Анатоль обіцяв мене провести, якщо тобі ніколи.

– Ні, мені нічого! Чого ж би я мав не хотіти? То я так, щось замислився, я зараз…

За півгодини князь уже слухав знаменитого тенора, але серед чудових італьянських арій князева думка зненацька відлітала далеко. «А що то буде завтра? – думалось князеві. – Боже! Термін векселя Зільберштейна!..»


Примітки

«Джіоконда» – опера італійського композитора Амількара Понкієллі (Ponchielli, 1834 – 1886). Це найбільш відома його опера, вперше представлена в 1876 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2755

Модифіковано : 24.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.