Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

2.10.1906 р. До матері

2 жовтня 1906 р. Київ 19.ІХ.1906. Київ

Люба мамочко!

Ми не писали тобі через те, що напевне не знали, куди треба направляти листи, а щоб вони де-небудь лежали, ждучи тебе, з риском загубитись, то було б неприємно, бо ти знаєш, що в Києві не завжди можна «удосужиться» написати справжнього листа, а «одкриток» ні ти, ні я не любимо. Хутко після твого першого листа, де ти писала про свій виїзд в Гадяч, прийшов лист із Гадяча тобі сюди – се нас було зовсім збило з толку і ми почали думати, що се ти, може, маєш тепер сюди приїхати. А це вчора надійшов другий твій лист із Полтави, то ми бачимо, що то було якесь непорозуміння.

Ну, і діла ото з «Рідним краєм»! Боюся, що ти там дуже втомишся при тій «одинокій» часописі, бо як прийдеться отак раз у раз по ночах подвійно рихтувати числа, то се й привичного журналіста може до перевтоми довести. До речі, «Рідний край» вже не «одинокий», бо тут почала виходити «Рада», правда, досить безпорадна, бо при 3½ співробітниках, але все ж є «щоденна часопись» як не як. Коли «Рідний край» постраждає за Кропивн[ицького] і Мирного, то буде дуже шкода, бо се ще гірше, ніж «ні за цапову душу», – постраждати за якусь бездушну писанину, якої й самі автори, либонь, не розуміють.

У нас тут все благополучно. Маленьке «ні-ні» було трошки бідненьке, бо йому прищепили віспу і вона прийнялась, але тепер вже вона присохла і «ні-ні» поїде хутко гуляти. У Києві, певне, теж є епідемія скарлатини (хоч ми її тут чомусь не боїмось), бо от у Людмили Михайлівни заслабла скарлатиною одна з дівчат Зелінських, уміщена у Людмили Михайлівни, поки мала приїхати пані Зелінська з Криму (тепер вона, звісно, екстренно приїхала по телеграмі); дівчина має лежати у Людмили Михайлівни до повного виздоровлення, і через те хата Людмили Михайлівни під карантином і ніхто з нас туди не ходить, та й звідти до нас не ходять.

«Ні-ні» вже не зветься ні Лютею, ні Ліліком, а просто Михальом, так уже й нова служанка Фрося вивчилася. Дівчину сю ми спочатку найняли «тим часом», в надії на приїзд Горпинин, але тепер думаєм зоставити її в нас і надалі. Хоча Горпина мов би краще вміє обходитися з маленьким, але ж і Фрося може часом побути з ним яку годину, а щоб зовсім здати Ліліка «на няньки», то Ліля все одно не схоче і не зможе. Що ж до іншої хатньої роботи, то Фрося навіть краще справляється, ніж Горпина, бо, видно, більше служила по панах, і за сі два тижні, що вона в нас, ми ні в чому не можемо їй докорити. Фрося волинянка, близька землячка і сусідка Варчина, Варка її й рекомендувала нам, і через те живуть вони у великій згоді, що, як ти знаєш, теж важна річ, бо вся наша родина з такими «міністерськими» кризисами зовсім не вміє справлятись, тож найкраще, коли їх зовсім немає. Пелюшки Фрося пере «неукоснітельно» і ніякого «события» з того прання не робить. Спить на Палажчиному місці, тільки далеко чистіше все там держить. Одним словом, нема ніякої видимої причини, щоб її ради Горпини відправити без кривди для неї.

Якби Горпина поїхала з нами одразу, то було б дуже добре, але тепер ми, крім того, що ніяково було б перед Фросею, ще й боїмось, що батько може «потребувать» її через який місяць назад і ми зостанемось зовсім без служанки, та й взагалі її «строгі» родителі, може, нарікали б на нас, що ми її «збили», «підмовили», що вона «в Києві розбалувалась» і т. п. Вважалося б, що ми її «завезли» і, як «знакомі пани», повинні відповідати за всі можливі случайності з нею. А Фрося заїхала в Київ не з нашої вини і волі, то вже сама собі і сама за себе відповідає. Говорила вона спочатку, як то звичайно, ламаною московщиною, а тепер уже перейшла зовсім на дуже правильний волинський діалект і тільки коли не коли «закидає» по-московськи, та, певне, й се недовго буде.

Передай Горпині, як побачиш, що ми дуже раді бачити її тут, коли приїде на богомілля, і просимо спинитися на той час у нас, але взяти до себе не обіцяємо, бо ждати цілий місяць її, не наймаючи нікого ніяк не могли, а на один місяць ніяка служанка не хотіла найматись. Нехай уже, може, літом («хто живий діжде»), якщо будемо знов у Зеленому Гаю, то знов, коли вона схоче, стане до нас.

Був у нас недавно папа, тільки пробув всього днів три. Купив нам дрова, вирівняв рахунки літні з хазяйкою, подивився, як ми живем (і на Микосеве «новосілля» ходив) та й поїхав, казав, що між 20 – 25 с[ього] м[ісяця], може, знов приїде, коли справи позволять. Микось тільки спить на тій своїй квартирі, а то здебільшого у нас сидить, як прийде з політехнікуму (вони з Дорою таки щодня туди вчащають), обідає завжди у нас, а дуже часто і снідає й вечеряє. Тая окрема квартира тільки тим добра, що все-таки в нас менше народу товчеться, а головно курящого народу. Тільки «Дора дома?» либонь чи не частіше чутно, ніж торік, але як Дора тепер має окрему хату, то її гості нас мало обходять.

Дора дуже довольна і своїм студентським званієм, і політехнікумом, і професорами, і взагалі пробуває в дуже мажорному настрої, аж весело на неї дивитись. За неї в свій час заплачено «за право ученія», записано на практичні заняття, куди там слід, і, значить, вона вже на всіх правах ходить до школи. Микось спочатку вражав своїм видом, так було схуд після хвороби, але тепер уже нічого, поправився і, по-моєму, такий на вид, як і звичайно був.

Приїхав Юрко Приходько (а т[ьотя] Єля і «Оля» поки що в Дюксені зостались, куди і П[етро] В[асильович] поїхав) і тепер ходить скрізь з отвергнутим женихом своєї жінки, як «два Аякси» інсепараблі, – чудасія! В обох голоси як труби єрихонські, так що ми з Лілею прийняли тактику вважати їх гостями Дори і Микося, як підхожих по літах, а самі обминаємо всякі «дискусії» з ними і сидимо вкупі з ними хіба за чаєм, а потім розходимось по своїх хатах і складаємо з себе всякі обов’язки яко господині. Наші гості потроху привикають рано розходитись, а деяка частина їх «отхлынула» в «Просвіту», і сього року в нас немов менше шарварку, ніж торік, хоча, правда, се ще тільки початок «сезону».

Думала ще багато написати, та пора в «Просвіту» на збори «бібліотечної комісії», а не хочу, щоб лист лежав, тож і кінчаю.

Кривинюк ще тут, кланяється тобі, дякує за переслані листи і просить пересилати ще сюди в Київ, якщо які надійдуть. Ліля на тім тижні вже ходитиме в гінекологічну клініку, де працюватиме при Хом’яковій.

Бувай здорова, люба мамочко, міцно цілую тебе.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 167 – 170.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вин. 3, 1960, с. 49 – 52.

Подається за автографом (ф. 2, № 217).

«Рада» – перша українська суспільно-політична та художньо-мистецька газета. Виходила в Києві в 1906 – 1914 рр.

За Кропивн[ицького] і Мирного – Очевидно, редакція «Рідного краю» мала неприємності за надрукування п’єси М. Кропивницького «Скрутна доба» (1906, № 29 – 32, 34) та вірша П. Мирного «На відкриття пам’ятника першому українському письменникові Іванові Котляревському» (1906, № 36).

Людмила Михайлівна – мабуть, Л. М. Драгоманова.

Зелінська – особа не встановлена.

Варка – Варвара Йосипівна Дмитрук (Пиріг, 1872 – 1964) – селянка із Колодяжного; подруга дитячих літ, з якою Леся Українка довго і близько зналася.

Хом’якова А. П. – товаришка О. П. Косач-Кривинюк в час навчання на петербурзьких Вищих жіночих медичних курсах, згодом лікар.