Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

9.02.1906 р. До А. Ю. Кримського

Київ 27/I 1906

Дорогий товаришу!

Непереможно хочеться мені відповісти зараз на Вашого листа, хоча, правду кажучи, мені тепер дуже нема часу на «особисті справи», і я навіть рідним сестрам не пишу вже давно. Я було написала до Вас тоді, як за Вами тільки що зачинились наші двері, але потім роздумала посилати того листа і знищила його, а шкода – я б його тепер послала. Зрештою, частину його Ви самі тепер написали, – так, справді, Ви зовсім повторили мою думку (і навіть декотрі слова) про нашу оцю остатню зустріч, дарма що не читали мого листа.

Все-таки й сей раз ми не зовсім не бачили одно одного – принаймні я Вас трошки бачила і трошки чула, і в відповідь на те почуте написала було ото цілого листа. Повторяти все, тоді написане, я вже тепер лінуюся. Скажу коротко: я просила Вас взяти назад Ваше підозріння, нібито й я якось належу до Ваших «критико-біографів», бо таке підозріння мене боляче вражає, не ображає ж тільки через те, що я знаю поважні причини Вашої підозріливості в сьому напрямі. Все ж, які б не були ті причини, мене Ви не повинні підозрювати, бо я з тих причин нічого не винна і за наслідки їх не відповідаю.

А щоб Ви раз назавжди розуміли мою «критику» (я не зрікаюсь її й надалі, коли позволите), я Вам от що скажу: я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію), крім двох-трьох дрібничок, наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою. Тепер же не раз виходить так: Ви берете чуже життя і чужі Вам факти і типи, а підкладаєте під їх свою психологію і деякі незначні околишні деталі, характеристичні для Вас, а більш ні для кого. З сих деталів Ваші «критики» виводять цілу «автобіографію» – простіть їм, бо, сказано ж, дурням і бог не противиться. Я з деталів не виводжу нічого, і суб’єктивність Вашу бачу не в їх, а в тих points de vue, які Ви переносите від себе на всякі нерідні Вам типи. Ви становите своїх героїв у такі ситуації, в яких Ви самі не то що не були (се ще б не біда!), а ніколи й не могли б бути (се моє щире переконання), і все ж таки намагаєтесь, щоб вони (герої Ваші) думали й почували по-Вашому, а не по-своєму. От через що, може, я несвідомо вимагала в своїй критиці одповіді од Вас за поводіння того чоловіка, що одержав од Вас кращу частину душі, а невідомо від кого набрався некультурних психічних звичок і всяких там «культурних пережитків», негідних людини, що відбила собі Вашу суб’єктивну психологію. А Ви мене за се скарали підозрінням, ніби я хорую на «автобіографоманію» (гарний неологізм?). Пробі, товаришу! Я не заслужила на таку люту кару – скасуйте її! Та ні, справді, невже Ви увесь мій отой колосальний лист зрозуміли тільки як une grosse indiscrétion? Ні, аж не віриться, щоб межи нами могло бути таке непорозуміння. Коли ж і так, то дозвольте мені думати, що то не ми з нього винні.

Тепер ще дещо про мої «Катакомби». Я дуже рада, що Ви їх уподобали (ет, вийшла банальна фраза про зовсім небанальне почуття!). Ні, справді, як би се сказати? Мені було б смутно, якби Ви їх не вподобали. А тепер ся річ буде Вашою, і мені се радісно, бо я так хотіла. Що ж до Вашої критики, то дозвольте мені трошки поборотися з Вами, і то об’єктивно (хоча і суб’єктивне почуття може від сього поглибшати). Я не маю претензії рівнятися з Вами науковим цензом, але сю річ я все-таки писала не «з маху», а з деякими vorläufige Studien. Краще сказати, я робила сі студії не для сеї поеми (для чогось зовсім іншого), але вона вийшла з них несподіваним, хоч і логічним наслідком, бо студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати.

Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчивій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина (Laic) перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архірейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві.

Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба» яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разі неважно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось. Комунізм першого християнства – се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все.

«Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політична безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними; але такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським – епітет «пророк», бач, занизьким здавався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто. Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен-мироносиц», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (ні один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, але не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго, та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене.

А до речі, от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа, – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших навіть часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем»? І як міг відповісти на питання про підпасків? Я думаю – тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих – зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці. Мій єпископ вигодуваний павлініанською традицією, як воно й справді бувало в римському єпископаті тих часів. Візьміть котрого хочете з найдавніших […].


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 153 – 158.

Вперше надруковано в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 325 – 329.

Подається за автографом (ф. 2, № 450).

Лист зберігся не повністю.

належу до Ваших «критико–біографів» – А. Кримський полемізував з Лесею Українкою з приводу її листа-рецензії від 16 листопада 1905 р.

Того чоловіка – Йдеться про Андрія Лаговського, головного персонажа однойменної повісті А. Кримського.

я робила сі студії не для сеї поеми (для чогось зовсім іншого)для майбутньої драми «Руфін і Прісцілла»?

Анціллодея – персонаж із твору Лесі Українки «В катакомбах».