11
Генріх Гейне
Переклад Лесі Українки
Наче сонні баядери,
Гори дивляться холодні
В сорочках з туману білих,
Що колише ранній вітер.
Але хутко їх розбудить
Сонця бог, промінням скине
Покриття із них останнє
І нагу красу осяє.
Раннім ранком ми з Ласкаро
Подались на полювання
На ведмедя. Уполудні
Ми до Pont d’Espagne дійшли.
Так місток звуть, що провадить
Від французів до іспанців;
Тії варвари західні
Літ на тисячу одстали,
Літ на тисячу одстали
Від нових звичаїв світу;
Наші варвари на сході –
Ті одстали лиш на сто літ.
Тихо й сумно покидав я
Землю славную французьку,
Рідний край святої волі
І жінок, мені коханих.
Серед Pont d’Espagne убогий
Там сидів іспанець, – злидні
Крізь дірки плаща світились,
Злидні і в очах світились.
Він старую мандоліну
Сіпав пальцями худими;
Прикрий дренькіт відбивали
Кручі, – наче насміхались.
Він раз по раз нахилявся
Над безоднею й сміявся,
Грав дедалі все безладніш
І співав слова такії:
«Маю я в моєму серці
Золотий маленький столик,
Там при столику маленькім
Золотих стільців чотири.
На стільцях маленькі дами,
Золотії стрілки в косах,
Всі сидять і грають в карти,
Тільки Клара виграє.
Виграє й сміється хитро.
Ох, в моєму серці, Кларо,
Будеш завжди вигравати,
Бо всі козирі ти маєш».
Далі йдучи, сам до себе
Говорив я: «Божевілля
Там співа на тому мості,
Що в Іспанію провадить.
Чи то хлопець той єсть образ
Думок двох країн сусідніх,
Чи він, може, свого люду
Неподобний заголовок?»
Перед вечором дійшли ми
До нещасної Посади,
Там же ollea-potrida
Парувала в брудній мисі.
Там же їв я і garbanzos
Тверді й тяжкі, наче кулі,
Що й для німця вже нестравні,
Хоч і зріс він на галушках.
Ліжко теж було до пари
Кухні тій. Блощиць в нім сила,
Мов наперчено. Блощиця –
Найлютіший ворог людський!
Гірш, ніж сильний натиск гніву
Тисячі слонів сердитих,
Злість єдиної блощиці,
Що по вашім ліжку лізе.
Дать себе кусати тихо –
Се погано, – тільки ж гірше
Роздушить її, тоді вже
Не заснете цілу ніч.
Найстрашніша річ на світі
Бійка з поганню тією,
Із блощицями змагання,
Що за зброю мають сморід!