Дія 4
Гергарт Гауптман
Переклад Лесі Українки
Діячі
Бекер.
Моріц Єгер.
Старий Бавмерт.
Старий Анзорге.
Дрейсігер.
Пфейфер.
Віттіг.
Куче.
Пані Дрейсігерова.
Кіттельгавс, пастор.
Пані Кіттельгавсова.
Вейнгольд, богослов, учитель в домі у Дрейсігера.
Гейде, начальник поліції.
Візник Йоган.
Старі й молоді ткачі й ткачихи.
Петерсвальдау. Покій фабриканта-барханника Дрейсігера. Кімната уряджена так, як, бувало, уряджувалось за першої половини XIX століття, – пишно, але непривітно. Стеля, груба й двері – білі. Шпалери, дрібноквітчасті та смугарасті, холодного сталевого кольору. Крісла й софа криті червоним, поручата в них з червоного дерева, різьблені та цяцьковані, стільці й інші речі з такого самого дерева і поставлені так: праворуч, між двома вікнами з вишневими навісками, стоїть пульт, зроблений як шафа, тільки в ньому горішня стінка відчиняється не вбік, а вниз, так що з дверцят виходить дошка до писання; просто проти конторки софа, недалеко від неї залізна каса на гроші, перед софою стіл, крісла й стільці; при задній стіні шафи для зброї. Всі стіни позавішувані партацькими малюнками в золотих рамах. Над софою велике дзеркало (люстро) в грубо визолоченій видзігорній рамі. Ліворуч двері, що виходять на двір, на задній стіні одчинені двері в світлицю, убрану так само через лад розкішно і неохвітно. В світлиці видно двох пань, Дрейсігерову і Кіттельгавсову, вони роздивляються малюнки; далі пастор Кіттельгавс розмовляє з богословом, домовим учителем Вейнгольдом.
Кіттельгавс (маленький, привітний чоловічок, ввіходить із світлиці в покій господаря, курячи та любенько балакаючи з богословом, а той і собі курить; в покої пастор оглядається і, побачивши, що нікого нема, здивований, похитує головою). Я зовсім не дивую з вас, пане богослове: ви молоді. В такі літа і ми, старі, були, не скажу, такої самої думки, а все ж близько того. Близько того, напевне. Єсть навіть якась принада в таких молодощах, у всіх тих гарних ідеалах, пане богослове. Та шкода, вони швидко зникають, зникають, як весняне світло. Ось діждете колись мого віку. Як отак чоловік тридцять літ по 52 рази на рік, окрім свят, промовить казань до людей з амбони, то поневолі стане спокійніший. Згадайте мене, пане богослове, як доживете до такого.
Вейнгольд (19-літній хлопець, блідий, худий, цибатий, з довгим, гладеньким, білявим волоссям. Дуже неспокійний, все шарпається). Шануючи вашу гідність, пане пасторе… я все-таки не знаю… В людських натурах існує все ж велика розмаїтість.
Кіттельгавс. Ох, любий пане богослове, ви собі можете мати хтозна-який неспокійний дух (з докором). Ви таки його маєте – можете собі хтозна-як гостро і… необачно виступати проти встановленого ладу. Все те втихомириться. Гаразд-гаразд, я ж не кажу, єсть і між нами такі, що до сивого волосу по-молодечому вибрикують. Той проповідує проти горілчаної чуми, той закладає товариства тверезості, інший знов пише такі листи до громади, що справді-таки за серце хапають, як читаєш. А що з того? Голодівка ткачів, коли вона де є, від того не поменшає. Тим часом спокій в краї буде захитаний. Ні, тут, уже, здається, справді до речі було б сказати: «Шевче, гляди своєї роботи, душпастирю, не дбай про черево. Проповідуй тільки саме боже слово, а щодо решти здайся на того, хто птахам небесним притулок і поживок дав, хто лелії польовій не дав загинути». Одначе, справді, цікавий би я знати, куди се так раптом подався наш дорогий пан господар.
Пані Дрейсігерова (іде поперед пасторової. 30-літня гарненька жінка, здорова та ядерна, її балачка і поведінка якось не пасують до її панського, коштовного убрання). Оце правду сказали, пане пасторе. Мій Вільгельм усе так робить. Як йому щось в думку завіється, притьмом кудись поженеться, а жінка сиди вдома. Я вже йому казала, та коли ж йому хоч кажи, хоч не кажи.
Кіттельгавс. Але ж, шановна і дорога пані, на те він діловий чоловік.
Вейнгольд. Там внизу щось сталося, коли не помиляюсь.
Дрейсігер (ввіходить. Стурбований, гнівний). А що там, Розо, кава готова?
Пані Дрейсігерова (надулась). Ет, ти все тільки десь ганяєш.
Дрейсігер (байдуже). Та що ти тямиш?
Кіттельгавс. Вибачайте, пане Дрейсігер, може, ви мали якусь прикрість?
Дрейсігер. Досить я їх маю що дня божого, пане пасторе. Я вже до того звик. Ну, Розо?! Розпоряди там.
Пані Дрейсігерова іде сердита і сіпає скілька раз за вишиту стрічку від дзвоника.
Дрейсігер. Оттепер (nach einigen Umgangen), пане богослове, хотів би я, щоб ви при тому були. Там би ви дечого набачили. А врешті… ходім лишень до карт.
Кіттельгавс. Святе слово сказали, пане господарю. Скиньте з плечей щоденний порох і тягар та й будьте нашим.
Дрейсігер (надходить до вікна, відсуває одну навіску і дивиться надвір. Мимохіть гукає). Наволоч!!! Ходи сюди, Розо!
Вона йде.
Скажи лишень… он той високий рудий чоловік!..
Кіттельгавс. Він прозивається рудий Бекер.
Дрейсігер. Скажи, чи се не той, що тебе образив позавчора? Пам’ятаєш, що ти мені казала, як тебе Йоган саджав до повозу?
Пані Дрейсігерова (копилить губу і дметься). А я знаю?
Дрейсігер. Та покинь тії химероди! Впору надулась. Мені се треба знати. Досить вже з мене того грубіянства. Коли се той, то я, власне, хочу його позивати.
Чутно, як співають «Кривавий суд».
Чи ви чуєте? Ні, ви тільки послухайте!
Кіттельгавс (до краю обурений). Чи то вже й краю не буде тому бешкету? Тепер уже далебі і я скажу: час уже поліції вмішатись. Дозвольте лишень! (Приступає до вікна.) Ось погляньте лиш, пане Вейнгольд! Тут уже тепер не сама молодь, он цілий гурт старих, давніх ткачів бігає разом. І вони прилучаються до сього нечуваного бешкету. Вони божий закон під ноги топчуть. Ви б, може, готові ще й обороняти таких людей?
Вейнгольд. Звісно, ні, пане пасторе. Себто, пане пасторе… (Cum grano salis). Все ж це голодні, темні люди. Вони так показують свою недогоду, як уміють. Я й не сподіваюсь навіть, щоб такі люди…
Пані Кіттельгавсова (мала, худа, зів’яла, більше подібна до старої панни, ніж до пані). Пане Вейнгольд! Пане Вейнгольд! Але ж бійтеся бога!..
Дрейсігер. Пане богослове, мені дуже прикро… Я не на те взяв вас до мого дому, щоб ви мені держали відчити про людяність. Я мушу вас просити займатись тільки вихованням моїх синів, а решту моїх справ мені полишити, тільки мені самому! Ви розумієте?
Вейнгольд (стоїть який час нерухомий і блідий як смерть, потім вклоняється з непевним усміхом. Стиха). Авжеж-авжеж, розумію. Я знав, що так буде. Я навіть сам того бажав. (Виходить.)
Дрейсігер (прикро). Так якомога швидше, бо нам потрібна ваша кімната.
Пані Дрейсігерова. Але ж, Вільгельме, Вільгельме!
Дрейсігер. Чи ти не здуріла? Заступатись за нього, коли він боронить таку бридоту, таку подлість, як оця гидка пісня?
Пані Дрейсігерова. Але ж, чоловіченьку, він же зовсім її…
Дрейсігер. Пане пасторе, боронив він її, чи не боронив?
Кіттельгавс. Він ще молодий, пане Дрейсігер, вибачте йому.
Пані Кіттельгавсова. Дивно мені, молодий чоловік з такої доброї почесної родини. Батько його служив при уряді сорок літ, і ніколи найменшої провини за ним не знайдено. Мати його раділа без міри, що син знайшов собі тут таку чудову службу. А він… Щоб так не вміти шануватись!
Пфейфер (вривається в двері і кричить). Пане Дрейсігер! Пане Дрейсігер! Його вловили! Ось ходіть! Подивіться, кого вловили.
Дрейсігер (шпарко). Бігав хто до поліції?
Пфейфер. Пан начальник он уже на сходах.
Дрейсігер (в дверях). Моє шанування, пане начальнику! Дуже я радий, що ви прийшли.
Кіттельгавс киває дамам, що краще б вийти з хати, потім він сам, його жінка і пані Дрейсігерова зникають в світлицю.
Дрейсігер (страшенно розлютований, звертається до начальника поліції, як тільки той увійшов). Пане начальнику, я нарешті казав моїм фарб’ярам схопити одного з тих, що найбільше виспівували. Я вже не міг далі на се дивитись. Дедалі вже міри нема тій безличності. Просто видержати не можна! У мене тут гості, а сі пройдисвіти сміють… лають мою жінку, як тільки де покажеться… Я не певний за життя моїх дітей. Я боюся, щоб вони не вчинили якої капості моїм гостям. Я вас запевняю, коли б се так мусило бути у впорядкованій громаді, щоб такі бездоганні люди, як я і моя родина, мали терпіти таку публіку… то я… то я тоді мусив би пожалувати, що досі був іншої думки про звичайність і право.
Начальник поліції (має літ з 50, середнього зросту, заживний, кровистий. Одягнений кавалеристом, при острогах і при шаблі). Де ж там… ні… Що ви, пане Дрейсігер! Здайтесь на мене. Заспокойтесь, я ж весь вам до помочі. Се ж так повинно бути… Я навіть дуже радий, що ви казали схопити найстаршого крикуна. Мені се якраз до речі, що ми всю оцю штуку накрили. Се тут є пара таких каламутників, я їх вже давно на оці маю.
Дрейсігер. Еге ж, пара блазнів, шибеників, лежебоків, волоцюг. Там день у день в шинку стримлять та до остатнього пфеніга пропиваються. Але я тепер наважився покласти край тому пащекуванню, бо вони з нього просто ремесло собі зробили. Се не тільки мене обходить, а всіх.
Начальник поліції. Авжеж, пане Дрейсігер, аякже! Ніхто вам за се не може докоряти. А я, скільки моєї змоги…
Дрейсігер. Канчуками б усю оту наволоч!
Начальник поліції. Правда, щира правда! Пора їм страху завдати.
Жандар Куче (ввіходить і стає навитяжку. Чутно з надвірних дверей важкий тупіт; то юрба люду збігає вгору по сходах). Рапортую покірно панові начальникові: ми вловили чоловіка.
Дрейсігер. Хочете побачити його, пане начальнику?
Начальник поліції. Авжеж, авжеж. Перш усього ми роздивимось на нього якнайближче. Зробіть мені тую ласку, пане Дрейсігер, будьте зовсім спокійні. Я не я буду, коли я не загоджу вас.
Дрейсігер. Я тим не можу загодитись, того чоловіка конечне треба під коронний суд віддати.
Єгер (ввіходить; його ведуть п’ять фарб’ярів, обличчя, руки й одежа у них у фарбі, видно, просто від роботи прийшли. На Єгерові шапка набакир, сам він очевидячки веселий, «під охотою» після недавньої гульні). Ой ви, дрантя нещасне! То се ви такі робітники? Такі товариші? Чи я ж би отаке зробив? Чи я ж би свого товариша скрутив? Та скоріш би мені оця рука всохла!
Начальник поліції киває жандареві, щоб фарб’ярі випустили з рук в’язня. Єгер стоїть вільний і зухвалий, тим часом навколо нього ставлять сторожу по всіх дверях.
Начальник поліції (кричить до Єгера). Скинь шапку, дурню!
Єгер здіймає шапку, але дуже помалу, не ховаючи глузливого усміху.
Як тебе звуть?
Єгер. Хіба я з тобою свині пас?
Всі заворушились при сих словах.
Дрейсігер. Се вже занадто.
Начальник поліції (змінився на лиці, хтів визвіритись, але якось вгамувався). Побачимо далі. Як тебе звуть, питаю?.. (Не маючи знов відповіді, сатаніє.) Кажи, йолопе, а то я тобі двадцять п’ять гарячих всиплю!
Єгер (зовсім веселий, і оком не змильнув на той лютий вигук. Гукає через голови поблизьких людей до гарненької покоївки, що якраз несла каву та, вгледівши несподіванку, спинилась, роззявивши рота). Ач, прачка Емілька до якої кумпанії дісталась! Гляди, аби ти звідси вийшла. Ось тут як схопиться шура-бура, то ще геть все змете за одну ніч.
Дівчина витріщилась на Єгера, потім, зрозумівши, що се до неї річ, засоромилась, закрилась руками і вибігла геть, покинувши начиння як попало. Всі знов заворушились.
Начальник поліції (ледве здержується. До Дрейсігера). Я вже старий… а такої нечуваної безличності я ще…
Єгер плює.
Дрейсігер. Тут тобі не хлів! Чуєш, йолопе?!
Начальник поліції. Я вже не втерплю далі. Востатнє питаю, як тебе звуть?
Кіттельгавс (увесь час заглядав, відхиливши трохи двері з світлиці, та підслухував, а тепер, зацікавившись подією, ввійшов, щоб і собі вмішатись). Він зветься Єгером, пане начальнику. Моріц… правда?.. Моріц Єгер. (До Єгера.) Скажи лиш, Єгере, чи ти вже мене не пізнаєш?
Єгер (поважно). Ви пастор Кіттельгавс.
Кіттельгавс. Так, Єгере, я твій душпастир! Се ж я тебе колись ще малим немовлятком у святий хрест уводив. З моїх же рук ти вперше тіло господнє прийняв. Чи ти ще сього не забув? Що я тоді попомучився, поки тобі в серце боже слово вложив. Чи се ж така тепер твоя дяка за те?
Єгер (понуро, мов школяр на покуті). Я ж вам тоді дав таляра.
Кіттельгавс. Гроші, гроші… Хіба ти думаєш, що ті нікчемні, мізерні гроші… Сховай при собі свої гроші… мені се буде миліше. І що се за дурість на тебе напала? Схаменись, будь християнином! Подумай про свою присягу. Сповняй божі заповіді, будь добрим, будь побожним. А то – «гроші! гроші!..»
Єгер. Я, пане пасторе, квакер, я вже ні в що не вірю.
Кіттельгавс. Ет, який там квакер, не видумуй! Ти он покайся та поправся, а не кидай словами, коли їх не розумієш! Квакери бога бояться, вони не такі нечестивці, як ти. Квакер! Що за квакер?
Начальник поліції. Дозвольте, з ласки вашої, пане пасторе. (Стає між ним і Єгером.) Куче! Зв’яжіть-но йому руки.
Дикий рев знадвору: «Єгер! Єгер! Давайте сюди Єгера!»
Дрейсігер (трохи злякався, як і всі в хаті, і мимохіть приступив до вікна). Що там ще знов таке?
Начальник поліції. Ой, знаю я: се вони хотять, щоб їм вернути назад сього пройдисвіта. Але ж ми їм тієї волі не вволимо. Чуєте, Куче? Ведіть його в холодну.
Куче (моняється з шнурком в руці). Рапортую покірно, пане начальнику, нам з ними буде клопіт. Там така проклята зграя. Чисто пекельна банда, пане начальнику. Там і Бекер, там і коваль…
Кіттельгавс. Дозвольте, з ласки… Щоб не псувати собі крові ще більше, то чи не доладніше було б, пане начальнику, попробувати якось миром влагодити? Може б, Єгер пообіцяв піти сам, по добрій волі або якось…
Начальник поліції. Що вам біг дав? Я відповідаю за все. Я не можу на таке спуститись. Ну, Куче! Годі монятись.
Єгер (складає долоні і, сміючись, простягає). Міцніше-міцніше, скільки сили маєш, міцніше. Се ж не надовго.
Куче його в’яже, товариші помагають.
Начальник поліції. Ну, марш далі! (До Дрейсігера.) Коли ви турбуєтесь, то дайте нам шість фарб’ярів. Нехай вони візьмуть його поміж себе. Я поїду попереду, а Куче позаду. Хто заступить дорогу, зарубаєм.
Знадвору крик: «Кукуріку!! Гав-гав-гав!»
Начальник поліції (грозячи до вікна). Каналії! Ось я вам дам! Я вас покукурікаю, я вас погавкаю. Марш! Вперед! (Іде попереду з голою шаблею, інші йдуть за ним з Єгером.)
Єгер (кричить на відході). А вельможна пані Дрейсігерка нехай собі там хоч як чваниться, проте вона все не ліпша від нас. Бо вона сто тисяч раз подавала моєму батькові на три феники горілки. Скадрон, наліво кругом, марш-марш! (Виходить з реготом.)
Дрейсігер (помовчавши, удає, що йому байдуже). Як гадаєте, пане пасторе, чи не заграти б нам тепер в карти? Я думаю, що в сій справі нам тепер ніщо не на заваді. (Запалює сигару; запаливши, скільки раз коротко, але голосно сміється.) Але ж се невимовно смішно. Спочатку, при столі, отой «шум учинився» з богословом. За п’ять хвилин він вже подякував за службу. Ледве що він світ за очі погнався, знов оця буча. А тепер ми собі заграємо в карти.
Кіттельгавс. Гаразд, тільки…
Знадвору рев.
Так, але… Знаєте, там тії люди зчиняють такий страшенний скандал.
Дрейсігер. Перейдім просто до другого покою. Там нам ніхто не заважатиме.
Кіттельгавс (крутить головою). Хтів би я знати, що на них насіло, на тих людей. Я справді мушу згодитись з богословом – принаймні я ще недавно був такої думки, – що ткачі дуже плохі, терплячі і слухняні людці. Чи не здавалось і вам так, пане Дрейсігер?
Дрейсігер. Та й справді вони були терплячі та слухняні, і справді се були перше звичайні, порядні люди. Якраз, поки не встряли до їх проповідники людяності з своїми теревенями. Адже людям немало доводили про те, що нібито вони в страшенних злиднях пропадають. Згадайте собі тільки про всі ті товариства та комітети для запомоги голодним ткачам. Нарешті ткач і сам тому повірив, ну, й напав його ґедзь. Нехай же тепер хто прийде та наверне його на розум. Він уже тепер розбрикався. Він тепер на все нарікає. Йому тепер і се не в лад, і те не до мислі. Тепер йому коли мед, то ще й ложкою.
Раптом надворі стоголосий вигук: «Гурра!»
Кіттельгавс. Отже, вони тільки того досягли своєю людяністю, що з овечок за одну ніч справдешні вовки поробились.
Дрейсігер. Ет, що там! Роздумавши спокійно, пане пасторе, можна у всій цій справі навіть дещо доброго добачити. Такі події, може, не минуться непримітно для правлячих кругів. Може, й там таки переконаються, що так далі не може тривати, що нарешті треба щось почати для рятунку нашого крайового промислу від повної згуби.
Кіттельгавс. Добре, але скажіть мені, від чого залежить такий страшенний занепад?
Дрейсігер. Бо чужі держави відгородилися від нас митами. Там відобрано нам найкращі ринки, а в своїм краї ми мусимо сами між собою змагатись на смерть, бо нас віддано на поталу, зовсім на поталу.
Пфейфер (ввіходить, хитаючись, блідий, без духу). Пане Дрейсігер, пане Дрейсігер!
Дрейсігер (саме на порозі до світлиці, хотів уже туди перейти; обертається сердитий). Ну, Пфейфер, що там уже знову?
Пфейфер. Ох… ні… дайте мені спокій.
Дрейсігер. Та що там таке?
Кіттельгавс. Ви нас лякаєте, кажіть-бо вже.
Пфейфер (все ще не при собі). Ой, дайте мені спокій! Ой-ой-ой! Ох, лишечко! Оце! І начальство… Ну, буде ж їм тепер.
Дрейсігер. А, чорт! Та що се вас так затлумило? Чи вам хто в’язи скрутив?
Пфейфер (мало не плаче, кричить від жаху). Моріца Єгера пустили, начальника набили й прогнали, жандара набили й прогнали. Без шапки… Шабля поламана… Ой-ой!
Дрейсігер. Ви, Пфейфер, певне, насмоктались.
Кіттельгавс. Се ж було б чисте повстання.
Пфейфер (сів на стілець, увесь тремтить, скиглить). Се не жарти, пане Дрейсігер, ой, не жарти!
Дрейсігер. Ну, то нехай же мені вся поліція…
Пфейфер. Пане Дрейсігер, се не жарти!
Дрейсігер. Та не заціпить вам? Сто куп чортів!
Пані Дрейсігерова (з пасторовою виходять з світлиці). Ох, Вільгельме, се ж просто злість бере! Так нам зопсувать цілий вечір. Ну, от бачиш, тепер пані пасторша хоче вже додому йти.
Кіттельгавс. Шановна і дорога пані! Воно, може, й справді сьогодні краще б…
Пані Дрейсігерова. Слухай, Вільгельме, ти ж би вже вгамував їх як слід.
Дрейсігер. Піди ти розкажи їм. Піди сама! Піди! (Спиняється перед пастором, ні з сього ні з того.) Хіба ж я тиран? Хіба ж я кат?
Візник Йоган (ввіходить). Ласкава пані, я тим часом коні запріг. Пан богослов вже посадили Юрчика і Карольця до повозу. Як прийдеться круто, будемо втікати.
Пані Дрейсігерова. А чого ж воно прийдеться круто?
Йоган. Я вже того не знаю. Тільки я так думаю. Людей все більше збігається. Вони он вже й начальника з жандарем геть прогнали.
Пфейфер. Ой, не жарти, пане Дрейсігер, не жарти!
Пані Дрейсігерова (її все більше опановує жах). Ну, та й що ж се буде? Чого їм треба? Скажи, Йогане, хіба вони можуть на нас напасти?
Йоган. Там такі є чортяки, пані добродійко.
Пфейфер. Ой, не жарти, ой, де вже там жарти?
Дрейсігер. Мовчи, дурню! Двері позамикані?
Кіттельгавс. Зробіть мені тую ласку… Зробіть мені тую ласку… Я оце наважився… Зробіть мені тую ласку… (До Йогана.) Чого ж тії люди бажають?
Йоган (несміло). Та вони хтять більшої плати, такі дурні.
Кіттельгавс. Добре-добре! Я вийду до них і вчиню свою повинність. Я тим людям скажу поважне слово.
Йоган. Пане пасторе! Пане пасторе! Покиньте ви се. Тут ніяке слово не поможе.
Кіттельгавс. Ще слівце, дорогий пане Дрейсігер. Я б вас просив, поставте за дверима людей, щоб зараз же зачинили за мною.
Пані Кіттельгавсова. Ой, Йозефе, то се ти справді йдеш?
Кіттельгавс. Піду-піду. Я тямлю, що роблю. Не бійся, господь мене оборонить.
Пані Кіттельгавсова стискає йому руку, відступає і втирає сльози. Тим часом знадвору чутно невгамовний глухий гомін великої громади людей.
Я вдам… я вдам, ніби я собі просто додому йду. Побачу, нарешті, чи моя духовна служба… чи я ще маю собі шану від тих людей… Побачу… (Бере кийка і шапку.) Отже, йду з вірою в бога. (Іде.)
Йоган, Пфейфер і Дрейсігер його проводжають.
Пані Кіттельгавсова. Ох, дорога пані Дрейсігерова (плачучи, обіймає її), коли б там йому не трапилось якої біди!
Пані Дрейсігерова (мов непритомна). Я не знаю, пані пасторше, мені якось так… Далебі не знаю… Я сама не своя. Се ж не може бути, щоб отаке скоїлось. А коли так… то хто б подумав, що багатство – гріх? Якби мені хто сказав, що так буде, то я б уже воліла, пані пасторше, так і зостатись при моєму вбожестві.
Пані Кіттельгавсова. Пані моя люба, воно при кожному стані чоловік має досить таких прикростей, що й не сподівається.
Пані Дрейсігерова. Та вже ж, та вже ж, я ж то й сама думаю. А що ми більше маємо, як інші… та боже мій, чи ми ж його вкрали? Все ж, як єсть усе, що до найменшого, чесно зароблено. І як же то так можна ні з доброго дива напастися? Хіба ж мій чоловік винен, що в нього справи зле йдуть?
Знадвору вривається несвітський галас. Обидві пані бліднуть і злякано ззираються. Вбігає Дрейсігер.
Дрейсігер. Розо, накинь що на себе й біжи до повозу, а я зараз! (Кидається до каси, відчиняє і дістає різні дорогі речі.)
Йоган (ввіходить). Все готове. Тільки скоріш, а то заступлять браму.
Пані Дрейсігерова (несамовита від жаху, обіймає візника). Йогане, любий, коханий Йогане! Рятуй нас, голубе дорогесенький! Рятуй моїх діточок, ой-ой!..
Дрейсігер. Та схаменись! Пусти його.
Йоган. Пані, пані, та не турбуйтесь. В нас коні добрі, їх ніхто не збіжить, хто тільки не вступить з дороги, роз’їдемо. (Виходить.)
Пані Кіттельгавсова (не тямиться від страху). А мій чоловік? Ой… а мій чоловік? Ой, пане Дрейсігер, де ж мій чоловік?
Дрейсігер. Пані добродійко, він живий-здоровий. Але ж заспокойтесь, він здоровісінький.
Пані Кіттельгавсова. Ні, з ним щось лихе сталося, ви тільки не кажете, ви тільки не кажете.
Дрейсігер. Вже ж вірте мені, се їм так не мине. Я добре знаю, чия то справа. Така несвітська безсоромність не може вминути кари. Щоб то громада отак свого душпастиря зневажала! Чортзна-що! Скажені собаки, та й годі, зовсім покрутились бестії! Така ж з ними й розправа буде! (До пані Дрейсігерової, що стоїть мов приголомшена.) Та йди ж, чого стовбичиш!?
Чутно, як грюкають у двері.
Хіба ж ти не чуєш, як тая наволоч скаженіє?
Чутно, як дзеленчать і падають на подвір’я побиті шиби.
Геть показилось дрантя. Нема що робити, треба втікати.
Знадвору гукають всі враз: «Давайте сюди конторщика Фейфера! Давайте сюди конторщика Фейфера!»
Пані Дрейсігерова. Фейфер, Фейфер, вони хтять Фейфера!
Пфейфер (вбігає в хату). Пане Дрейсігер! Там коло брами вже стоять люди. Надвірні двері вже довго не видержать. Коваль Віттіг лупить як скажений залізним відром у двері.
Знадвору галас все виразніше та гучніше: «Конторщика Фейфера сюди! Сюди конторщика Фейфера!» Пані Дрейсігерова втікає геть швидко, мов хто женеться за нею; услід їй пасторова. Обидві вибігають.
Пфейфер (прислухається, блідне, зрозумівши гукання, і його обіймає несамовитий жах. Вимовляючи дальші слова, плаче, квилить, благає, скиглить, плутається з поспіху в словах як шалений. Обсипає Дрейсігера дитячими пестощами, гладить йому щоки й плечі, цілує руки, нарешті чіпляється за нього, немов топлячись, щільно обіймає і не пускає). Ой, мій любенький, дорогесенький, ласкавенький паночку, ой, не дайте ж мене, не дайте, я ж вам так вірно служив; я ж ніколи не кривдив людей. Я ж не міг дати їм більшої плати, як призначено. Не кидайте мене, я їх боюся. Як вони мене знайдуть, вони мене заб’ють. Ой, боженьку мій, ой, господи! Жінка моя, дітоньки мої…
Дрейсігер (хоче вийти, але не може вирватись від Пфейфера). Та хоч пустіть мене, бодай вас! Там уже побачим. Якось-то буде. (Виходить з Пфейфером.)
Скілька хвилин кімната порожня. В світлиці вибивають шибки. Щось тріснуло на весь будинок, і зараз же крик: «Гурра!», потім тиша. Скілька хвилин тихо, потім чутно, як по сходах нишком, навспинячки крадуться люди і несміло, сторожко перекликаються: «Ліворуч! Вгору! Цитьте! Помалу, помалу! Не займай! Поможи! От тобі маєш! Гетьте, шибеники! На весілля йдемо! Іди туди! Ти йди!» В надвірних дверях з’являються ткачі, молоді парубки й дівчата, одразу не одважуються ввійти і підштовхують одне одного. За кілька хвилин вже одсміляються; і по кімнаті Дрейсігера, і по світлиці розходжуються убогі, худі, декотрі й слабовиті постаті в подертій та латаній одежі, все оглядають цікаво і разом несміло, а потім обмацують. Дівчата пробують софи, стають гуртками перед дзеркалом і любуються на себе. Декотрі стають на стільці, роздивляються і здіймають зо стіни малюнки. Тим часом надходять все нові нужденні постаті знадвору.
Перший старий ткач (увіходить). Гей, та дайте ви мені спокій! Як почали ще там надворі, то так і пішло, – пропаде справа! От кручені! Де тут глузд? Де тут розум? Се ж чорт зна до чого дійде. Хто ще має всі клепки в голові, зроду з вами не піде. Нехай мене бог боронить, щоб я з вами в таку розбишацьку справу ліз.
Єгер, Бекер, Віттіг з відром в руках, Бавмерт і цілий гурт молодих і старих ткачів вриваються, немов за ким женуться, кричачи охриплими голосами.
Єгер. Куди він сховався?
Бекер. Де він, той катюга?
Бавмерт. Казав нам траву їсти, жери ж тепер сам стружки!
Віттіг. Ось нехай тільки вловимо, буде йому содуха.
Перший молодий ткач. За ноги його та й за вікно, на брук, нехай лежить довіку.
Другий молодий ткач (ввіходить). Шукай вітра в полі! Утік!
Всі. Та хто?
Другий молодий ткач. Дрейсігер.
Бекер. А Фейфер?
Голоси. Шукайте Фейфера, шукайте Фейфера!
Бавмерт. Цюцю-цюцю, Фейферцю, ось на ткача замори.
Сміх.
Єгер. Коли вже ми його не вловили, оте стерво Дрейсігера, так нехай же й він зубожіє.
Бавмерт. Буде він голий, як турецький святий. Ой, буде!
Всі кидаються до світлиці, хотять виламати двері.
Бекер (біг попереду, але обернувся і всіх спинив). Стійте, слухайте! Як тут управимось, то се ще тільки початок. Звідси підемо до Білау, до Дітріха, там у нього машинами тчуть. Вся наша біда – з фабрик.
Старий Анзорге (приходить знадвору. Ступивши кілька кроків, спиняється, оглядається, здивований, крутить головою, стукає себе по лобі і говорить). Хто ж се я? Ткач Антін Анзорге. Чи він сказився, той Анзорге? Воно справді, навколо мене все ходором ходить. Що ж він тут робить? А що заманеться, те й зробить. Куди ж се він вліз, той Анзорге? (Знов б’є себе по голові.) З глузду я зсунувся! Мені однаково. Нема в мені правди. Геть-геть! Геть ви, бунтарі! Геть голову, геть ноги, геть руки! Ти мені хатку забрав, я тобі хатку заберу. Гей, бий, розбивай! (З ревом кидається до світлиці.)
Решта людей кидається за ним з галасом і реготом.