7.01.1908 р. До матері

Люба мамочко!

Пишу тобі, навіть не знаючи, в Києві ти чи, може, в Колодяжному (бо Дора і Микось туди збирались, то, може, і ти з ними?). Сумно мені дуже, що ні ти, ні хто з наших, окрім папи, до мене не озиваєтесь, от уже, либонь, більше місяця навіть на листи не відповідаєте. Я ніяк не можу допитатись, де Ліля і чи отримала вона мій довгий лист, писаний ще в Колодяжне під час папиної слабості, – тим часом для мене дуже важно це знати.

Про тебе довідуюсь тільки з преси: що ти ходиш в різні укр[аїнські] товариства, тебе вибрали головою українського відділу «Бояна», ти видаєш свої твори і т. п., з сього виводжу, що, либонь, «все живы» і нічого надмірно лихого не сталось. Шкода, що в нашій пресі «персоналія» не в звичаї, а то б, може, я більше знала такого, чого тепер без листів нема як довідатись. Я знаю, що тобі ніколи, але ж невже нема нікого коло тебе, щоб хоч одкритку мені коли написав? Пробач, що у мене прокинувся досить гіркий і зовсім уже не празниковий тон, але я не почуваю ніякого свята і не можу вмовити себе, що воно є – wo?..

Ми з Кльонею почуваємось, мовляв він, «мов на дощечці серед океану», – так самотньо і безпорадно, бо власне, поради б нам тепер дуже треба. Вчора «для святого вечора» мій лікар задав нам задачу, щоб ми «на праздниках, на досуге обдумали», – а власне, чи робити мені операцію, чи ні. Таки до того дійшлося, як я, зрештою, і сподівалась. Тільки вже тепер річ іде не про «пришивання», а про «удаление» правої нирки. Можливість і такої альтернативи для мене не нова, бо ще і в Балаклаві лікар натякав на се, тільки без докладного розгляду ні він, ні тутешній лікар, видно, не хотіли казати сього категорично, тому і я вважала, що не на часі писати про се тобі чи кому з наших.

У тутешнього лікаря оказались потрібні інструменти (вони мало в кого є), і він зробив мені спочатку неповну цистоскопію, про що я і писала тобі в свій час, повної ж не міг зробити тоді, бо пузир був тоді дуже запалений і я не могла витримати довгого розглядання, так се було боляче.

Більш місяця лікар робив мені промивання ляпісом і підгоїв пузир настілько, що оце 22-го (два дні тому) він зробив мені повну ендоскопію, себто вводив спеціальний струмент з маленькими зеркальцями в пузир, і навіть запускав зонд у саму праву нирку; в ліву ніяк не можна було, через те що заважала нерухомість мого правого бедра, проте видно було по пузирю, що ліва половина у мене здорова.

Права ж половина пуз[иря] і права нирка поражені, се й мені самій почувал[о]ся, бо таки дуже боліло і сей раз, хоч можна було витримати. Розглядав він і потім набирав катетером із самої нирки матеріал для аналізу дуже довго, цілу годину, се мене дуже змучило, і я другого дня весь час лежала, була дуже втомлена і знервована. Тим часом зробили мікроскопічний аналіз, при якому виявилось от що (переписую дословно, може, Лілі або кому з лікарів знайомих покажеш):

«Моча, полученная при катетеризации правой почки, в осадке содержит: плоскоэпителиальные клетки моч[евого] пузыря и значительное количество гнойных телец и обесцвеченных кровяных шариков. Бактериос[коп]ическое исследование обнаружило присутствие туберкулезных бацилл в виде одиночных экземпляров и группой в 56 бацилл».

Додам ще, що матеріалу для аналізу було небагато, бо нирка працює дуже слабо, за ½ години ледве пів пробірки (так з ложку столову) набралось. З сього і з враження наочного лікар виводить, що діло не в опущенії (воно хоч і є, але він йому значення не придає), а просто в туберкульозному пораженії правої нирки. Причини сеї слабості невідомі, тільки лікар думає, що вона почалась давно, може, й не перший рік триває, бо здебільшого вона підкрадається дуже помалу і незамітно.

Пригадую, я завважала деякі симптоми ще в Києві зимою, але не придавала їм значення, думаючи, що то «пустяки». Ну, так чи інакше, а тепер справа стоїть так: лікар каже, що є два способи лічення сього: один кліматично-терапевтичний, другий хірургічний. Перший, каже лікар, рідко дає радикальні результати, а часто трапляється, що поки люди на нього тратять час, то заболіває і друга нирка, заражаючись через пузир від першої, а тоді вже не можна лічити хірургічно, бо з одною ниркою можна жити, а без жодної – ні. Кліматичне лічення вимагає дуже теплого клімату зимою, не кримського, а, напр[иклад], єгипетського, і може тягтись невиразно довго.

Хірургічний се і є, власне, «удаление» нирки – радикальний, не більше і не менше небезпечний, ніж усяка інша серйозна операція, але її можна робити тільки над одною ниркою, а як заслабне друга, то вже пізно і тоді вже остається надіятись на терапевтику або на «долю». Тим часом від одної хворої нирки другій, здоровій, не так то трудно заразитись, через те рекомендується не дуже зволікати. З огляду на те, що у мене процес досі йшов помалу і не гостро, лікар думає, що я ще маю час порадитись, списатись з родичами і т. д., але все ж радить не відкладати рішення в довгий ящик, бо при сій хоробі впевнятись на такий чи інший хід процесу трудно, та й загальний мій стан, як завжди, важний для операції, від довгої непевності може погіршати, а тепер він нічого собі (я не лежу, гострих болів нема, жодних різких симптомів).

Операції я не боюсь (звикла вірити в хірургію), і все питання, по-мойому, де і як її робити. Я б і тут одважилась, нікуди не їздячи, бо доктор сей порядний (німець, і фельдшериця в його німка), лічебниця в нього уряджена добре, і чисто, і не дуже дорого (3 р[ублі] 50 к[опійок] в день), вийшовши звідти, я зараз же могла б продовжати жити на устроєній вже квартирі, в доброму місці і в добрих умовах; багато значить, коли не треба виснажуватись їздою і всякими скитаніями ні до, ні після операції. На мою думку, чим скоріше зробити її, в крайнім разі я могла б пождати до весни, тільки вже маючи якесь виразне рішення.

Це такий мій план, але Кльоня думає інакше. Він настоює, щоб я їхала за границю, напр[иклад], в Берлін до професора, д[окто]ра Каспера, «світила ниркових лікарів», щоб там провірили діагноз і там же, в разі потреби, оперували. Всі мої доводи про дорожнечу і далечінь сеї подорожі його не переконують. Він думає, що при такій серйозній хворобі можна впевнятись на діагноз та й на виконання операції тільки у великого спеціаліста, що має потрібний досвід і зручність. К[льоня] визивається і проводжати мене в самий Берлін, бо вважає себе досить вигоєним для сього. Але ж, звісно, обом нам зриватись туди зимою було б небезпечно, бо як моя хвороба холоду не любить, то коли б ще не сталось загострення в дорозі (як, пам’ятаєш, було колись з ногою). Отже, прийшлось би ждати до весни, що мені не дуже-то до душі.

Отож я прошу тебе і Лілю висловити свою думку, которий план вам здається раціональнішим. Якщо Лілі тепер нема в Києві, то перешли їй сього листа, дуже прошу. Я жалую, що ти не переслала їй мого першого листа на сю тему, а чи отримала вона мій лист в Колодяжному, я не знаю, і се мені дуже прикро. Не хочу рішати, не порадившись, щоб, в разі чого, не було вам жалю, хоча се не значить, що я хочу звалити весь тягар сього рішення на вас, я хочу тільки поради.

Тутешній лікар казав, що «останнє слово науки» за оперативне лічення сеї хороби. Казав, що у того Каспера люди після такої операції лежать від 1 до 2½ місяців і здебільшого добре поправляються. Гарантії, що і після операції хвороба ніколи не може об’явитись і в другій нирці, звичайно, нема, але все ж більше шансів, що хвороби не буде. Зрештою, всякі шанси такої операції, либонь, поможе тобі зважити Ліля і її колеги.

Ну, кінчаю, бо хочу сьогодні одіслать. Вір мені, що мене не лякає ні та операція, ні інші прикрощі лічення, мені тільки жаль, що все це завдає смутку і турботи близьким людям, – пора б уже спочити від моєї «богині»…

В іншім листі напишу ще про інше (маю вірші для твоїх виданнів), а тепер боюсь утовщати лист, щоб не пропав. Цілую тебе міцно і всіх наших. Кльоня всім кланяється. Пиши ж мені.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 221 – 222. Фрагмент «У тутешнього лікаря… Ліля і її колеги» відновлено за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 77 – 79.

Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 377).

«Боян» – київське хорове товариство, засноване 1905 р. (існувало кілька років). Організовувало публічні концерти, в яких виконувалися українські та російські народні пісні, твори видатних вітчизняних та зарубіжних композиторів. 1907 р. (5 березня), зокрема, провело літературно-музичний вечір пам’яті Т. Шевченка. Головою товариства певний час був М. Лисенко.

…доктор сей порядний… – Згадується П.Тамбурер.

Каспер Леопольд (1859-1959) – відомий німецький уролог, доктор медицини, професор, президент Німецького товариства урологів, винахідник уретерцистоскопа, приладу, що носить його ім’я.