8.09.1908 р. До М. М. Аркаса

Вельмишановний добродію!

Звертаюся до Вас у справі, що, певне, заінтересує Вас яко музику і яко українського діяча. Єсть то справа записування мелодій історичних дум і пісень від кобзарів. Либонь, трапилося Вам читати по наших часописах про те, що Ф. Колесса вибирається в екскурсію з такою метою. Тепер Ф. Колесса екскурсію ту вже відбув і повернувся до Львова з дуже добрими результатами, завдяки активній помочі д. Сластьона, що, незалежно від газетної відозви, узяв з самого початку на себе клопіт по організуванню всього потрібного для такої екскурсії в обсягу Миргородського повіту. В результаті Ф. Колесса записав там репертуар 4 кобзарів та історичні думи від одного лірника та й від дівчини-співачки.

Гроші на сю справу мав на той час у руках мій чоловік (Квітка, теж музикант-етнограф), він же списався з Ф. Колессою і з д. Сластьоном і фактично врядив сю екскурсію. На жаль, тільки гроші ті були дуже невеликі, як на таке широке діло – власне, 300 p., a більше фонду не було. Тим часом вияснилось, що екскурсія така коштує дуже дорого: подоріж екскурсанта зі Львова до Миргорода і назад, його прожиття в подорожі, плата кобзарям, купування валків до фонографа, без якого неможливо списувати кобзарські мелодії, – все це забрало 2/3 асигнованої суми, а те, що лишилось, не вистачає навіть на видання зібраного вже матеріалу, не говорячи вже про бажане продовження подібної екскурсії (адже зібрано тільки від 4 кобзарів з одного повіту, а їх же відомо щонайменше 12, і живуть вони в різних місцях 3-х губерній). Буде невимовно сумно, якщо справа ся припиниться через матеріальні нестатки.

З того може навіть статись невіджалувана шкода для української музичної етнографії, бо, власне, щодо записування кобзарських мелодій, то час не жде, і коли ніхто не допоможе сій нагальній справі тепер, то хутко вже й не буде чому допомагати, бо вона загине безповорітно. Старі кобзарі вимирають, вже й так найславніший з них – Вересай – забрав свої співецькі скарби з собою в могилу (Лисенко списав тільки одну думу та кілька танців від нього – се ж дрібна краплина його багатого репертуару); молоді ж кобзарі, от-як Пархоменко, грають без стилю, навчаючись тексту з книжок, а голос добираючи навмання з власної фантазії, здебільшого недотепно. Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам’ятника навіть?

Досі справа розбивалась об неймовірні трудності записування мелодій дум – тепер їх можна подолати завдяки фонографові; заважало ще й те, що, крім Лисенка, не було в нас учених теоретиків-етнографів, добре тямущих в музиці, – тепер такий чоловік є, і він може подолати сі непомірні трудності, як се видно з присланих нам від нього зразків його записів, що здаються мені справді вірними, наскільки я пам’ятаю кобзарські співи, Тепер остановка тільки за коштами на видання вже зібраного матеріалу і на дальші екскурсії.

Отож вдаюся до Вас, високошановний добродію, з проханням запомогти сій справі рятунку перлів нашої народної творчості, бо думаю, що така людина, як Ви, здатна цінити сі перли і боліти душею про їх загин. Коли вже й Ви не допоможете якось постачити потрібних фондів для сеї справи, то трудно здумати мені, на кого мала б я покладати більшу надію. Вдаватись до колективів або до багатьох окремих людей за поміччю мені б не хотілось: хворій і закинутій на чужину людині, як я, тяжко провадити таку надто широку кореспонденцію, а найгірше, що так могло б піти більше часу на збирання фондів, ніж на саму етнографічну роботу, бо інший старий кобзар, може, й не дожив би, поки б на нього зібрали «з миру по нитці…».

У всякім разі, сподіваюсь од Вас якоїсь поради. Зволіть сповістити мене, чи Вас ця справа заінтересує і чи матимете Ви охоту і змогу допомагати їй. Дуже буду Вам вдячна, якщо не забарите відповіді, – мені важно її знати скоріше, щоб не гаяти дорогого часу, бо якщо Вам незмога підтримати се діло, то я муситиму щось таки думати далі, а залишати справу я органічно не можу – вона зрослася з моєю душею.

В разі Вашої згоди я охоче подам Вам усякі пояснення, коли забажаєте, про деталі сеї вже розпочатої в нас справи, можу прислати і зразки записів Ф. Колесси; тоді ми порадимось і про те, де б нам вести се видання, кому доручити догляд за ним, де примістити на продаж і т. і.

Поки що дозвольте мені при сій нагоді висловити Вам ту щиру глибоку пошану, яку я здавна маю до Вас.

Л. Косач-Квітка (В літературі Леся Українка)

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 249 – 251.

Вперше надруковано в газеті «Літературна Україна», 1963, 5 квітня, № 28, а також у журналі «Архіви України», 1963, № 4, с. 46 – 47.

Подається за автографом (ф. 2, № 1594).

Аркас Микола Миколайович (1853 – 1909) – український композитор, історик-аматор.

Від одного лірника – Йдеться про Антона Яковича Скобу з села Багачки (тепер Миргородського району Полтавської області).

Від дівчини-співачки – Йдеться про Явдоху Юхимівну Пилипенко з села Орликівщини Хорольського повіту (тепер Хорольського району Полтавської області).

В різних місцях 3-х губерній – Тобто Полтавської, Чернігівської та Харківської.

Вересай Остап Микитович (1803 – 1890) – один з найвідоміших українських кобзарів з села Сокиринець (тепер Срібнянського району Чернігівської області). Його багатий репертуар складали думи, історичні, побутові, сатиричні та жартівливі пісні.

Пархоменко Терентій Макарович (1872 – 1910) – український кобзар і лірник. Виконував думи, псалми, історичні, побутові, жартівливі пісні. Уперше запровадив до репертуару кобзарів історичну пісню про Морозенка.

Запомогти сій справі – M. M. Аркас відповів Лесі Українці, що особисто він не має коштів, щоб фінансувати збирання і видання народних дум, але охоче увійде в спілку з іншими представниками інтелігенції, що субсидуватимуть цю важливу громадську справу. Проте ці заміри M. M. Аркасу не судилося завершити, оскільки 26 березня 1909 р. він раптово помер.