Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Смерть і похорон

Андрій Музичка

[«Рада», 1913. Ч. 165-173. «Укр. Жизнь», 1913, VII-VIII. Стор. 127-131.]

Як бачимо, Леся до останньої хвилини не думала про смерть. Не дивлячись на великі муки, що їх вона переживала, особливо в останній час, все вона була повна надій та різних планів. Але смерть наближалася. Не раз Леся немов утікала від неї. Коли та досягала її в одному місці, Леся своїми виїздами все ж таки виривала від смерті якийсь час на життя собі. І тепер її за порадою лікарів було перевезено з Кутаїсу до Сураму, але не надовго. Тут померла вона вранці 1 серпня н. ст. 1913 року, проживши майже 42½ роки. Вістка про Лесину смерть рознеслася блискавкою по всій Україні, невважаючи на кордони, та викликала великий сум. З усіх усюдів посипалися на адресу матері та редакцій українських газет, особливо «Ради», телеграми та листи з виразом жалю по страті великої української поетки та громадянки.

У Києві почалися приготування до похорону, особливо коли Ол. Пчілка вернула до Києва та сповістила, що тіло померлої вже відправлено з Кутаїсу та буде поховане на Байковому цвинтарі біля батькової могили. 7 серпня н. ст. прибула домовина з тілом о 11-ій годині дня. Вже з самого ранку почали збиратися родичі, товариші, знайомі, громадські діячі, літератори, художники, артисти й усі, що цінили її талант, вийшли зустрічати дорогого гостя. Коли відчинено вагона, сім’я та знайомі увійшли й зложили на домовину вінок. На скрині, в яку була забита домовина, лежав великий вінок із дубового листя. Потім, о першій годині дня, зачинили знову вагон. Згідно з останньою волею померлої, не перенесено тіла нікуди, й похорон відбувся на другий день просто з залізничного двірця. Жалібний похід рушив із двірця о 3 годині. З початку несли домовину на руках, але потім перенесено її на катафалок, бо поліція не дозволила нести на вулицях міста. Навіть вінки та квітки було заборонено нести в руках.

Домовину й увесь катафалок укрито було букетами та вінками – все все з живих квітів. Леся Українка не любила нічого штучного, отже й металічних вінків, і не раз за життя виказувала бажання, щоб по її смерті не клали їх на домовину. Процесію ввесь час проводила поліція, що заборонила була співи, й коли процесія дійшла до Паньківської вулиці, тут зустрів її новий наряд поліції, що оточив її з усіх боків. Через це жалібний похід мав вигляд демонстрації, бо попереду й позаду була кінна поліція, по боках – піша. А біля самого цвинтаря чекав ще новий відділ поліції, що не допускав людей збиратися біля могили. І коли процесія дійшла до цвинтаря, поліція старалася, крім сім’ї та делегатів, не допустити на цвинтар до могили нікого більше. Коли їй це не вдалося, під натиском великої маси народу, вона оточила могилу та, крім близьких родичів і делегації, нікого не допустила. Поліція не дозволила теж ніяких промов над могилою, неначе боялася, щоб не було промови її словами, щоб не було проголошено її заповіту, щоб її слова не стали «блискавицями та мечами, що мали будити навіть гірську луну». Взагалі похорон – це відділення поліцією тіла померлої від маси народу – це неначе символ боротьби двох світів. Треба було пробити мур, що відділяв масу від покійної, щоб її думки та заповіт перейшли в масу, щоб маса привела її думки до життя.