Одруження Лесі та виїзд до Криму й на Кавказ

Андрій Музичка

1907 р. зайшли великі зміни як у приватному Лесиному житті, так і в її громадській роботі. З 1907 р. збільшується реакція в Росії й на Україні. Робітничий рух почав під впливом цієї реакції занепадати, він почав знову замикатись у гуртки. Під впливом цієї реакції Спілка мусила припинити свою діяльність, тим більше, що багато її членів перейшло до УСРДРП. Але не тільки реакція та розпущення організації були причиною залишення Лесею громадської праці. Ще важнішою причиною був виїзд з України на постійне життя на чужині, що знову було зв’язане з її станом здоров’я, а, може, ще більше зі станом здоров’я її чоловіка.

Влітку 1907 року вона одружилася з К.Квіткою, й це одруження мало, на мою думку, великі наслідки так для неї самої, як і для її поетичної творчості. Одружилася вона для того, щоб, як сама каже, «ніхто не противився нашим планам взаємної помочі й спільного життя. Ми вже стілько лиха пережили і перебороли спільно, що надалі не можемо уявити собі життя нарізно» [Лист до Сидоренкової 21-Х-1907]. Опісля взаємна допомога стала темою її оповідання «Розмова», вона є драмою в житті героїні. Знаменита актриса розійшлася зі своїм «несуженим» тільки через те, що не хотіла бути «жінкою свого мужа», як теж і він не хотів бути мужем «цариці». Дуже багато рис актриси нагадує нам саму Лесю, й тому, може, не без причини написала вона оповідання саме тоді, коли вона зажила новим життям, коли життя вимагало від Лесі піднімати такі питання. У цілому оповіданні, як і в інших творах, з того часу маємо мотив давньої любови. Цей мотив є теж підставою діалогу «Айша та Мохаммед», що його написала Леся швидко після згаданого оповідання 1908 р., він є й у поемі «Ізольда Білорука».

Але з подружжям зв’язаний ще один мотив у її творчості. Це мотив волі.

Правда, цей мотив є в усіх Лесиних творах, але після 1907 р. набирає іншого характеру. До тепер ця воля мала більше політичний («Вавилонський полон», «На руїнах»), соціальний («В катакомбах»), національний характер («В дому роботи, в країні неволі»), відтепер буде більше підкреслена особиста воля, що давніше носила епізодичний («У пущі»), а може навіть і мимовільний характер («Кассандра»). І це не дивно. По-перше, Леся відривається від громадського життя. По-друге, взагалі життя на чужині, між чужими людьми, що знають тільки свою мову, змушувало їх жити відлюдно.

«Люди грузини-кахетинці привітні й ґречні, та рідко приходиться з ними як слід розговоритись, бо здебільшого вони тільки свою рідну мову знають, – жаліється Леся в листі до товаришки. – Ми мало з ким знайомі, живемо більше самі з собою та з своєю бідою» [Лист до Гал. Комарівни 10-III-1909.].

Таке життя не раз насувало їй думки, що їх Леся вкладає в уста Валента й Аврелії, дітей адвоката Мартіана, й могло дати їй яскравий образ їхнього переживання здалека від життя в присутності німого раба Міма та воротаря-германця.

По-третє, після одруження Леся пережила такі почування, які досі були їй чужими, а ми вже вище не раз згадували, що Леся писала лише те, що вона сама пережила.

«Що до мене, – пише вона в листі з 1907 р., – то я ні на один день не зважилась би покинути К. [цебто свого чоловіка. – А. М.]; я не люблю навіть, як він іде куди хоч на годину без мене, бо все мені здається, що йому ще лихо може трапитись. Ти не думай, що се я з яких інших причин так стісняю його, ні, як він видужає зовсім, то буде зовсім вільний, але він, здається, не дуже тужить по тій «волі» [Лесині турботи про його здоров’я видко теж із листів до матері. «Черв. шлях», 1923. Кн. 6-7].

Далі не тільки через своє власне здоров’я, але ще більше через здоров’я свого чоловіка кидає Леся зовсім Україну, виїздить у Крим на постійне життя, а потім на Кавказ, де чоловік дістає посаду. Особливо можна це сказати про виїзд на Кавказ у зимі 1908 р., після того як у чоловіка був «сильний рецидив слабості» [Лист до Галини Комарівни 10-III-1909.]. Немає найменшого сумніву, що не такий легкий був виїзд і розлука з усім для Лесі, що так жила громадським життям, що ціле своє життя, наскільки позволяло їй здоров’я, а радше наперекір йому, присвятила громадській праці, знаючи, як потрібна вона та як мало свідомих робітників. А тепер, коли ще більше потрібна праця, вона мусить кидати її й рідну країну. Не дурно підкреслює вона в наголовку драматичної поеми «Йоганна, жінка Хусова», що її Леся написала після переїзду з чоловіком на Кавказ, де він дістав посаду. Отже при кінці літа 1907 р. переїздить Леся до Криму. Серпень і вересень перебуває вона в Балаклаві, між Ялтою та Севастополем, а потім переїздить у саму Ялту на довший час. Про це довідуємося з її листа до Маргарити Сидоренкової з того-таки року, писаного вже в Ялті.

«Як бачиш, ми тепер в Ялті, се вже на всю зиму, а краще сказати на неозначений час, бо нам обом краще не спішитися з Криму… Найняли ми собі домівку вже на рік, і оце саме тепер іде клопіт з купуванням посуду, найманням служниці і т.і. Морока чимала, хоча я тепер уже звикла до всякої мороки і рада, що на сей раз вона хоч без лиха відбувається. Настрій у мене настільки добрий, що я навіть в інтервалах драматичні поеми пишу, значить, все в порядку» [Лист з 21-Х-1907].

Сьогодні ми вже знаємо, що саме писала Леся в Ялті. Перш за все Леся викінчує драми, що їх давно розпочала. Передусім закінчує драму «У пущі», якої першу та третю дію й частину другої написала ще року 1898. З того часу аж до серпня 1907 року Леся над цією драматичною поемою не працювала. В серпні й вересні 1907 року в Балаклаві (південний берег Криму, недалеко від Севастополя) Леся скінчила цю річ, написавши сцену суду до другої дії та зредагувавши написане давніше.

«Під впливом «осаждающих» мене просьб від усяких редакторів збірників (очевидно, мода на альманахи вернулася), – пише вона в листі до матері дня 10-IX-1907 [Уваги до IV т. Л. У. «Драм. твори», Книгоспілка. Київ, 1923], – я заходилась кінчати не тільки ту драму, що сей рік почата («Руфін і Прісцілла»), але й давно почату та відложену в довгий ящик драму про скульптора серед пуритан і взялась до неї дуже ретельно, бо щось мені чується, що як не скінчу тепер, то так вона й залишиться, а мені її шкода – es liegt mir doch etwas daran. Тілько оце на скілько день зважила зробити перерив, бо почала було перетомлюватись, а там знов приймусь. Тут час і обставини дуже сприяють такій роботі» [«Черв. шлях», 1923. Кн. 6-7. Стор. 193] і т.д.

Тут серед гарної природи, але далеко від дійсного життя, як розуміла його Леся, отже «у пущі», вона знайшла тільки потвердження своїх думок і під свіжим вражінням свого виїзду легко пише другу сцену, сцену суду. По викінченні цієї драми береться вона восени 1907 р. в Ялті за писання другої, розпочатої ще в Києві в 1906 р., драми «Руфін і Прісцілла», пише діалоги «Айша та Мохаммед» і згадане вище оповідання «Розмова» [«Черв. Шлях», 1923. Кн. 6-7. Стор. 193]. Але здоров’я, яке, як каже Леся, ніколи не було «ідеальне», та все-таки покращало було настільки, що вона могла про себе сказати: «В цілому живеться мені краще, ніж було коли-небудь, відколи ти мене знаєш» [Лист з 12-Х-1907], – мабуть, погіршалось або Леся задумала цілковито підлічитися.

Тому вирушила вона до Берліна, маючи надію на радикальну операцію. Ізраелі, берлінський професор-спеціаліст, сказав їй, що операції не можна робити, й радив їй їхати до Єгипту. Одначе Леся не послухала й не виїхала на зиму до Єгипту, а переїхала на Кавказ і дорого заплатила за свій непослух, бо дуже хворіла:

«Я сеї зими взагалі мало писала, – пише вона в листі, – бо відбувала клопіт переїздів, а, крім того, слабувала гірше, ніж торік – се, видно, кара мені за те, що я не поїхала в Єгипет, як радив мені в Берліні проф. Ізраелі. І тепер під вражіннями трудно пережитої зими (та й тепер не можу сказати, щоб мені було добре) я вже наважилась на ту зиму їхати в Єгипет, коли миша голови не відкусить» [Лист до Галини Комарівни 10-02-1909 (Телав).].

Та не тільки до Єгипту, але й на Кавказ Леся не поїхала відразу. Після поїздки до Берліна приїхала вона до Києва. Мабуть, приїхала вона не тільки тому, щоб попрощатися з ріднею перед виїздом на Кавказ, але, що важніше, щоб власними очима приглянутися до життя та й до подій. Потрібне було їй це не тільки тому, що вона все цікавилася громадським життям та літературними справами, але й безпосередньо для її драматичної поеми «Руфін і Прісцілла», над якою саме тоді працювала та до якої прикладала сама велику вагу. Пізніш оповідала вона Старицькій-Черняхівській, як турбувалася вона перед операцією, що її задумала відбути в Берліні, за цю драму, що вмре й не скінчить її та не скаже людям того, що вона хотіла в ній сказати.

«А потім, my dearest friend, – додала вона з усмішкою, – побачила я, що, як кажуть у нас, прийшов Прокіп – кипить окріп, пішов Прокіп – кипить окріп, і без Прокопа кипить окріп» [«Хвил. життя Л.У.» ЛНВ. 1913. X. Стор. 30].

Ці останні слова, ця приповідка вказує найкраще, як знову ця драма зв’язана з життям, з подіями на Україні після революції, як вона є лише символом того, що тоді діялось. А події були дуже сумні. Контрреволюція збирала свої тріумфи. Партії складали вину одна на другу за невдачу революції, багато мусило бути невдоволення, недовір’я. Появилися не тільки Парвуси та Нартали, але ще в більшій мірі Юди. «В часі всенародного руху були такі, що простягнули руки до українства, але негайно взяли їх назад, коли показалося, що на українській хвилі не випливеш до почестей, заробітків, не зробиш кар’єри, і вони швиденько повернули кругом направо чи наліво, старанно замівши за собою сліди такого нерозважного «увлечения», – каже в одному місці Михайло Грушевський. Та не тільки так було з українством, взагалі було так з тими, що на хвилю «захопились» революційним рухом, а потім зробилися донощиками, а то й запроданцями інтересів революції, коли побачили, що революція не дає їм нічого, навпаки, позбавляє їх власних користей. Це дало Лесі тему до драми «На полі крові», написаної, правда, на Кавказі, в Телаві (центр і давня столиця Кахетії), але під свіжим вражінням, що його винесла Леся з України.

Бо хто ж такий Юда, яке його соціальне становище, яка його психологія, його світогляд, чому він пристає до нової науки та які причини, що він зраджує її та її пророка?

Юда – це «отецький син, ще й одинак, що мав спадок від батька. Була в нього нива добра, виноград, садок і дім». А хто ж такий Христос, пророк нової науки? Запитання й відповідь дає Юда ось які:

«Хто він був? Син теслі. Що він мав?

Нічого зроду. Хто такі всі ті,

Що з ним ходили? Все рибалки більше.

їм що, які маєтки їм потрібні?

Вода – маєток Божий – всім дається,

Аби натрапив де – закинув ятір,

Та вже й готова їжа. Був там митар

Посеред них. Так що ж, не все одно

На митниці сидіти чи ходити

За хлібом жебраним? – однака честь!

Мені ж таки було про що подумать».

І коли Христос казав йому роздати весь свій достаток бідним, то Юда «мовчки від нього відступив. Тяжким здалося йому це слово». Правда, нарешті пристає він до нової громади й роздає своє майно, але тільки тому, що завжди йому марилась – то райська брама, то золотий престол, а на престолі Месія, завжди сподівався царства й бачив себе на першому місці побіч престолу, тому, що «бачив щастя та радість усіх, які слуговують [яка психологія та яке розуміння. – А. М] новому цареві й заздрив їм».

Але тому, що він увіходить до цього товариства зовсім з іншою метою, ніж воно собі поставило, тому, що він не має розуміння того товариства та світогляду його членів, а до всього підходить по-своєму, то й зрозумів Христа як того, що хоче сам панувати, що робить усе для себе і т.і. Не дивниця, що кожне слово пророка, звернене проти тих, що мали такі самі погляди, як Юда, він бере на себе. Який же мусів бути кінець? Відповідь дає Юда ясну:

«І я ж поки ще Царства сподівався,

Все залюбки терпів, а потім мусів

Терпіти й без надії – де б я дівся?

Хоч день і ніч я голову сушив,

Як вирватися з того царства глуму,

Де не мені народи слугували,

А я служив відметам всіх народів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хіба ж не мав я права знов зміняти

Його [цебто Христа. – А. М] на те добро, що я втеряв

З його причини?»

І дійсно, продає Юда вчителя за ту ціну, яку можна було одержати, та купує собі знову хоча частину майна. Ніхто й інший, як ці самі зрадники революції й донощики, були причиною, що за надрукування цієї п’єси в «Літературно-Науковому Віснику» позивають редактора того журналу й конфіскують книжку ЛНВ. Правда, редакцію віддано під суд по статті 73, пункт 3, цебто за «возложение хулы славимого в единосущной Троице Бога, на Пречистую владычицу нашую Богородицу и Приснодеву Марию, на бесплотные Силы Небесные или на Святых Угодников Божиих» [Мих. Грушевський. «. Іще про наше культурне життя». ЛНВ. 1911. Кн. II. Ст. 392], але з певністю можна сказати, що мотивом було іменно підкреслення зради Юди, що для власної користі продає Христа, як ці, що продали революцію й українство.

А переслідування та кари на революціонерів, а ще в більшій мірі на українство, доходило свого вершка. Всі, що ненавиділи українців, підсували їм всякі провини й домагання на них кари. Це всі ті гетери, вояки, матрони і т.і., що вимагають від суду кари на перших християн, що жадають, щоб їх «убити» «розірвати», «розп’ясти», що «кричать»: «До звірів! На кострища! Миттю! Зараз!». Під таким вражінням викінчувала поетка та редагувала остаточно свою драматичну поему «Руфін і Прісцілла» взимку 1908 і на початку 1909 р. в Телаві і відтіля посилає рукописи до редакції ЛНВ.

Переїзди, з якими злучені були різні клопоти та метушня, ще гірше підривали Лесине здоров’я. А клопотів було не мало.

«Живемо ми тута, – пише вона в листі, – трохи більш як два місяці, а вже дві кватирі перемінили. Тут таки трудненько врядитись скілько-небудь «по-європейськи», – бо тут таки не дармо Азія. «Проза життя» тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточує навколо» [Лист 10-02-1909. Телав]…

Не було вже майже ліків, щоб полегшити її хворобу, й лікарі не приписували ніяких ліків. Про це пише вона в листі так:

«Що до мене, то і тутешній лікар так, як Ізраелі, не квапиться приступатись до мене з туберкуліном і взагалі воліє мене ніяк не зачіпати, бо людей з такою «рідкою» слабістю, як у мене, – він сам признається, – бачив тілько двох за весь свій вік – і не знає, як з такими обходитися. Тим часом се шкода, що нема хоч яких паліативів, бо досить мене мучать всякі болі в поражених місцях і те, що раз-у-раз нудить (сього торік не було), але видко, окрім Єгипта, нема мені лікарства, бо приписаного мені іхтіолу не приймає мій організм, а від сироліну виразних наслідків не бачу. Через те я все марю про Єгипет» [Ibidem].

І відтепер зачнеться дійсна боротьба зі смертю, улітку на Кавказі, взимку в Єгипті, відтепер доведеться їй «перелітати тільки понад чужими морями»… «Та вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse Lointaine, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… отак все посуватимусь далі та далі та й зникну, обернуся в легенду… Хіба ж це не гарно?» – потішає себе авторка «Боярині» в тому ж таки листі. Але хоч як не потішала Леся себе й інших, що це гарно, все ж таки життя на чужині їй докучало. «Мучить дуже так далеко жити від свого краю та від родини, звістки про папіну слабість просто вбивали мене», – пише вона коротко в листі кілька рядків перед тим. За це гарний і довгий малюнок муки й туги та нудів за рідним краєм дає нам у драматичній поемі «Бояриня».

Мабуть, хвиля сильно пережитої туги підказала їй цю тему, а вражіння такої туги позволяють їй написати цю драму на протязі трьох днів і підкреслити діагноз хвороби: «Ваша пані занудилась по ріднім краю – се є також слабість»… «Коли б її повезти на Вкраїну, то може б ще й одужала»… «Не кожне привикає до чужини… Котре привикне, а котре то й ні». Ті слова треба віднести до самої Лесі, що 1913 р. пише: «На Кавказ уже либонь не поїду, бо, здається, всі перекочуємо незабаром на Україну, то зустрінемося, певне, у Лілі. Коли б уже дав Біг, а то увірилась уже мені ота «Крымско-Кавказская линия» та взагалі доволі з нас тої Азії» [Лист з 8-IV-1913 до Гал. Комарівни.].