Знайомство з марксівською літературою
Андрій Музичка
Майже на кожному кроці зустрічала Леся в творах Драгоманова відозви до української інтелігенції ставати в ряди соціалістів [І в листі до Лесі пише Драгоманов: «…я думав, що наші заведуть європейський соціалізм у себе, а «Друг» Павлика ускочив у «Что делать». «Черв. шлях», 1923. Кн. 4-5. Стор. 189]. І Леся, певне, почувала, що вона не може не піти за цим голосом; вона докладно почувала правдивість ції нової науки; вона стає чутливою до соціальних питань і вже в гуртку драгоманівців [У «Народі» часто були статті про соціалізм і його теорію й огляд цього руху в різних краях, між іншим і про російських соціал-демократів, 1891 р. Ч. 24] або на підставі творів Драгоманова стає соціалісткою.
Одначе цей соціалізм опертий ще більше на почуваннях, ніж на наукових підвалинах. Сам Драгоманов хоч дає марксівську науковість у своїх працях, але марксистом він не є, й Леся, певне, шукає відповіді на питання, що стають перед нею, вишукує соціалістичну літературу. Леся, мабуть, відчувала, що вона в половині дороги, що сильного, непохитного розуміння нової науки в неї немає, що є лише потяг до цього. Вираз цієї непевності бачимо пізніше в її «Грішниці», а ще докладніше в драматичній поемі «Йоганна, жінка Хусова». Це, що Леся каже про Грішницю чи Йоганну, це не поетичний образ, це дійсний стан, пережитий самою Лесею. В першій поемі читаємо:
«Я бачила тоді, що хто хилився найнижче,
Того найбільш топтали люди й коні.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрості не бачили ніколи.
У мене розум наче потьмарився,
Не знала я, де правда, а де кривда.
Я знала, що мені так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.
Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене,
Та я в собі не чула сили.
Ті, що зостались – я їх відцуралась
Або вони мене, пропала наша згода».
Останні слова вказують уже на зірвання Лесі з культурниками, але й на брак іще сили йти по новій дорозі, якої вона ще не знає як слід.
В неї тільки спалахнула ненависть
«До тих, що нищили мою любов,
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подіти…»
Отже, початки класової свідомості отримує Леся вже в гурткові драгоманівців чи через читання його творів, чи хоча б читаючи згадані вище газети «Народ» і «Хлібороб». Читаючи хоч би статті, в яких взивають галицькі радикали до боротьби з угодовцями, Леся пізнає протилежність класових інтересів і класову боротьбу. З творів Драгоманова та зі статей «Народу» [В «Народі» читає статтю «Жолудкові ідеї» і т.і.] пізнає вона важність економічних чинників. Але все це без наукового марксівського підготовлення, – це більше голос серця, ніж розуму. Як подібна Леся тоді до Йоганни, що йде за Христом, бо вчула,
що миші нори мають, птахи гнізда,
йому ж нема де в світі прихилитись.
І я вже не могла в палатах жити,
в добрі, в догоді – я й пішла за ним».
(«Йоганна, жінка Хусова»).
Тут тільки почуття впливає на її рішення йти за вчителем, і, коли його вбивають, вона знову вертає до чоловіка. Не стало вчителя, Йоганна не знає, що далі їй робити, вона не в силі йти по його вказівках [М.Шаповал. ЛНВ. 1911. Кн. І. Стор. 227-229]. Такий стан міг бути й, очевидячки, був у Лесі. Довгий час вона йде за почуттям, можливо, що й довгий час було в неї вагання, яке викликало драматизм, ба навіть трагізм у її душі. Довгий час боїться вона зривати з українською інтелігенцією, ослаблювати її ряди, вбивати цього Гектора української національної справи, боїться, щоб вона, мов Кассандра своїм віщуванням, не вбила його.
Ця боротьба душевна тим більша, що саме тоді Грінченко кликав до згоди. Цей душевний стан Лесі мусів мати вплив і дійсно вплинув навіть на зміну в її творчості. Від «чистої» лірики вона швидко перейде до драматичної поеми, чого початки будемо мати вже 1896 р. в її «Грішниці». Цей брак наукової підстави, її непевність, як підійти до життя, до громадської діяльності, був причиною, що Леся 1895 р. виїздить до Драгоманова до Софії. А поки що вона, певне, шукає відповіді в марксівській літературі, що її вона може дістати.
Крім української, російської соціал-демократичної літератури, що її видає «Освобождение труда», та польської, мабуть, знайомиться з творами самих творців нового напрямку, тим більше, що мови німецька, французька й англійська не становлять для неї ніяких перешкод. З листа Драгоманова з дня 4 липня 1893 р. виходило б, що вона читала Schäffle «Aussichtslosigkeit der Sozialdemokratie», й тому звертається з думкою про неї до Драгоманова. Мабуть, уразило її негарне відношення автора до соціал-демократів. І Драгоманов подає їй «у противагу «Aussichtslosigkeit» брошуру того самого автора «Quintessenz des Sozialismus» [«Черв. шлях», 1923. Ч. 4-5. Стор. 196].
Майже неможливо було їй не познайомитись із марксівськими гуртками чи то через якого бувшого члена драгоманівського гуртка, чи й так, бо взагалі революційні гуртки мусіли бути зв’язані поміж собою або бодай радикальніші елементи мусіли бути знайомі. На такий догад напроваджують нас слова самої Лесі в «Грішниці». Там читаємо, що коли грішниця не знала, де подіти свою ненависть до ворога, а вона її палила,
«Прийшов один товариш й промовив:
«Ходім; ми знову на війну зібрались!
Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь сидіти
І споглядать, як ллється братня кров?
Ні, сором се терпіти. Наша смерть
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».
І я пішла…».
Якщо не треба віднести цих слів тільки до 1896 р., коли вона зі Стешенком закладає український соц.-демократичний гурток, то мали б ми ясно вказано, що хтось її знайомить із соціалістичними гуртками. На всякий випадок її поезія «Мати невільниця» вказує, що Леся вже до 1895 р. належала до соціалістичного гуртка, членів якого спіткала сумна доля, а над самою Лесею та її товаришкою «нависла влада темної погрози». Там маємо майже виразні вказівки, про кого йде мова. Товаришка її – це, мабуть, Ганна Миколаївна Деген-Ковалевська, а її мати – Марія Павлівна Ковалевська [П.Тучапский. «Из пережитого», стор. 17, Про неї: Дейч «16 лет в Сибири»; Стефанович «Дневник карийца»]. Може, для праці в гуртку Леся в 1890-тих роках дуже часто приїздила до Києва, а від 1894 р. живе навіть там постійно до 1895 р.