«Лісова пісня»
Андрій Музичка
«Камінний господар» та інші драматичні поеми
Лесин чоловік готував ще з 1907 р. до друку музично-етнографічні твори [«Черв. шлях». 1923. Кн. 6-7. Ст. 193. Кн. 8. Стор. 243. Видані 1917-18, див. вище] й особливо пильно заходився біля видання збірника народних пісень волинських, записаних із уст Лесі. Це збирання та записування пісень, а, крім того, й кавказька природа з її лісами та замками, напроваджували Лесю на згадки з дитячих літ, переносили її на Волинь, ставили перед очі образи життя поліщуків, їх вірування, їх забобони, їхню поезію на лоні природи, з якою поліщук жив нерозривно. Ці образи лягли в основу її чудової драми-феєрії «Лісова пісня». Про це пише вона до матері ось як:
«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я, в Колодяжному, в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш – у дядька Лева Скулинського… Видко, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік» [«Червон. шлях». 1923. 8. Стор. 241].
У цій драмі злучена романтика з реальними сценами, поезія з життям, мрія з дійсністю, взагалі знайдемо в ній зачеплені всі питання, про які ми вище згадали, що так займали сучасних письменників і критиків. Яскраво змальована й підкреслена в «Лісовій Пісні» думка, що її зазначила поетка в давнішій драмі «У пущі», як це було згадано вище, а іменно, що
«Життя і мрія в згоді не бувають
І вічно борються, хоч миру прагнуть.
А в скутку боротьби життя минає,
А мрія зостається».
І знову в цій драмі глибокі ідеї, виражені в художній формі, справжня поезія й глибока думка, чудова форма й багатий зміст, всі вимоги художньої техніки й питання, що захоплюють висококультурну людину і т.д.
Виказавши волю, свободу й закономірність у природі й неможливість цієї волі при тяжких буденних злиднях у людей, коли чоловік змушений думати про життя, про хліб насущний, переходить Леся в драматичній поемі «Адвокат Мартіан» до волі чоловіка, батька сім’ї, громадянина, при ненормальних політичних умовинах. При таких умовинах, де нема політичної та соціальної волі, не можна говорити про волю взагалі. І політичний діяч при ненормальних умовинах мусить бути сам, коли не хоче попадати в конфлікти.
Не можна мати кревної родини,
Не можна й другом називати нікого», –
каже адвокат Мартіан, що як християнин, який мусить зі своїм християнством критися перед властями, стратив через свою громадську працю, через оборону християн, свою жінку й дітей і свою небогу, що для добра громади не смів схоронити перед властями палкого християнина Ардента, якого був опікуном і т.і.
Ще краще виказана неможливість волі при класовім устрою в драматичній поемі «Камінний господар». Неможливо говорити про волю тим, що стоять на чолі класового суспільства. Господар, власник, пан мусить бути, мусить стати камінним. Дон Жуан, лицар усякої волі, може ним бути тільки поза тією громадою, що викидає його з-поміж себе, й, живучи на самоті й ховаючись, він почуває себе вільним і незалежним.
«…Той тільки вільний від громадських пут,
Кого громада кине геть од себе…», –
каже він у одному місці. Через своє вигнання та блуканину він пізнає красу інших країн і робиться людиною всесвіту. Але любов його до Донни Анни, нібито гордого, вільного духа, а в суті речі до гордої представниці влади, робить його командором, паном, господарем, а разом із тим камінним. Пишучи цю драму, Леся пише в листі:
«Як ви зразу ж побачите по списку діячів, єсть се не більше не менше, як українська версія світової теми про Дон-Жуана. «До чего дерзость хохлацкая доходит», – скаже Струве і вся чесна компанія наших «старших братів». Що се є справді дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати»…
Може, не випадкові в Лесі ця згадка про Струве при писанні Дон-Жуана й натяк на Кассандру. Іменно на цій останній поемі ми виказали, як точно передані в ній події в Росії й на Україні. І драму «Камінний господар» з усесвітньою темою, як і всі попередні аж до драми «Адвокат Мартіан» включно, можна краще зрозуміти на тлі дійсних подій. Бо й сам Струве з лицаря волі переходить у камінного господаря. Ще 1898 р. пише він маніфест російської соціал-демократичної партії, пізніше переходить на бік лівих лібералів і стає редактором ліберально-конституційного органу, а в кінці стає типічним буржуазним російським імперіалістом і кричить про «вільну» державу [М.Порш. «Струве в укр. справі». ЛНВ. 1912. V. Стор. 325]. А вже дійсно міг Струве й уся його чесна компанія говорити про «дерзость», бо іменно його й компанію мала на думці Леся, пишучи свою драматичну поему «Оргія».
«Велика Росія» потрібна, писав і кричав за Столипіним Струве, а з тим у парі все друге: й велика одна нація, й одна культура, й «ідейна боротьба» з українською культурою та з тенденціями «до культурного партикуляризму», що відкидає загальноросійську культуру, відкидає її орган і символ – загальноросійську мову та змагається краєве українське поставити в один ряд, на один щабель з національною стихією, котра по «його глибокому переконанню, в єдиній Росії повинна бути з цього погляду єдиною» [М.Порш, op. cit. Стор. 325. «Русская Мысль», 1912. 1.].
І ця ідейна боротьба з українською культурою почалася надобре. Дійшло знову до того, що правіші круги, оці прокуратори, як-от Меншиков, вважали за гріхи проти національного курсу й небезпеку для Росії дозвіл українських книг, українських вистав, панахиди по Шевченкові й навіть поставлення пам’ятника Богданові Хмельницькому [Мих. Грушевський. «. Фабрикація сепаратизму». 1911. Ч. 4. ЛНВ. 1912. І.]. «Жарт жартом, а Римові з такого дилетантства все ж може вийти шкода, – каже прокуратор в «Оргії», як Меншиков у «Новому времени» [«Национальная трещина». «Новое Время», 1911. № 12839]. Посипалися різні доноси на сепаратизм, на мазепинство, «на відділення корінфської республіки од Риму», як каже Леся в «Оргії». Розуміється, в такі часи находиться багато малодушних, що з переляку покидають працю для культури, а ще більш находиться таких типів, яких малює нам Леся, як-от співець Хілон, скульптор Федон і Антеєва жінка, танцівниця Неріса, що свідомо, може, після деякого вагання й душевної боротьби, йдуть на підмогу чужій, пануючій і панській культурі. Одного вабить там перспектива широкої слави та багатого незалежного життя, йому мариться місце в громаді, що відповідало б його кебеті, другого лякає думка, що він «увесь вік буде сидіти без хліба й без слави» і т.і.
«Я можу стати ритором в тій школі,
А згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре
Ведеться вихованцям Мецената,
Бо рід його там досі має силу…», –
мріє молодий співець Хілон, учень Антея. А скульптор Федон продав свою статую богині Терпсіхори Меценатові, бо… «там цінять генія, там дарують славу, а… хто слави не бажає, той не еллін». – «Корінф же оцінить свого співця тоді, коли втеряє», – каже Неріса.
Зовсім протилежні їм типи – це Антей та його сестра Евфрозіна. «Спів, музика й слово – мій заробіток, – каже Антей, але й додає, –
…Та хист мій я-таки ціную вище,
Ніж тії гроші, що приходять з нього»
[В листі до матері пише Леся: «Звісно, якби я вміла продавати не так рукописи, як «вдохновенье», то може б і досі з самих авторських забагатіла, та коли ж я маю таку прокляту натуру, що замість «хлебных пьес» з серця вирощую якісь лісові, мовляла ти, «квітки», а з квіток же, відомо, хліба не їсти…». «Черв. Шлях», 1923. VIII. Стор. 245].
А сестра Евфрозіна, що не боїться навіть утратити особисте щастя, тільки щоб своєю працею помагати братові як речникові грецького народу й тим способом служити всій Елладі:
Я дівуватиму – я не позаздрю
Ані жінкам, ні матерям щасливим,
Бо їх любов лише їх родині служить,
Моя ж Елладі всій… В тобі, Антею,
Уся надія наша».
Отже як Антей, так і Евфрозіна, не відступають від рідної культури з великої любові до свого народу, до рідного краю, не продають себе, ні свого хисту купці римських галапасів. Воно не дивно, коли пригадаємо собі розуміння Лесею значіння культури в інтересі мас.