Громадська праця та її відбиток у творчості
Андрій Музичка
б) Марксизм у практиці
Але не тільки в теорії була Леся Українка марксистом; ще ясніше виступає цей її світогляд, коли приглянемося до її громадської праці та до її творів, що є дійсно відбитком подій на Україні в 900-их роках. Загодя треба сказати, що коли ми маємо дійсно марксівську правильність у Лесиній орієнтації й у поступованні, то не мало тут допомогли їй Драгоманівські засади, бо сам Драгоманов, хоча не признавав себе марксистом, але думав і поступав по-марксівському.
В практиці громадської своєї діяльності мусила Леся виходити від тих умовин, що вона їх мала на Україні, від тих подій, що її окружали. А події йдуть дуже швидкою ходою. 1900-й рік приніс голод у південних частинах України, а за ним прийшла гарячка та цинга. Запомога приватних людей не могла зарятувати народ від голодних мук, зараз та економічної руїни. Розуміється, наслідки того показалися негайно. Багато селян пішло на заробітки то в міста, то в села, чим викликали зменшення заробітної платні. Селяни мусіли працювати майже задурно в економіях, і через це вибухали грізні селянські розрухи. 1902 р. на Полтавщині та на Харківщині повстають селянські бунти, що дали початок загальноросійському селянському рухові. 1903 р. появляються ще грізніші заворушення. Вони ширяться по інших губерніях. Горять панські маєтки, раз-у-раз трапляються вбивства поміщиків та чиновників. Разом із цим по містах починається сильний робітничий рух на економічній та політичній підставі. Перша страйкує Київщина, після цього йдуть страйки та демонстрації в Одесі, Полтаві, Катеринославі та Харкові. Звичайно, зачинають демонстрації студенти за приводом РСДРП., а потім прилучаються робітники й демонстрації приймають грандіозний характер. 1903-й рік був першою величезною спробою вирвати з рук самодержавності які-небудь уступки. В страйках «брало участь близько 300.000 душ. Цей рік був «великим передднем».
Але рівночасно заводчики організуються до боротьби з пролетаріатом. Правительство військовими екзекуціями розганяє демонстрантів, але боротьба не меншає. Пролетаріат дедалі все грізніше ставить свої економічні домагання та заразом починає розуміти зв’язок поміж політичною й економічною боротьбою, починає готовитися вихопити державну владу з рук дворянства. Стає ясною вже боротьба ахейців із троянцями за гарну Гелену (владу), що має «таку силу в очах, що їй усі коряться». З огляду на неминучу боротьбу всі революційні українські партії з’єднуються разом ув одну «Революційну українську партію» (РУП). Ця РУП об’єднала в собі зразу три течії: драгоманівську-федеративну, соціал-демократичну та народницько-революційну. Заразом вона приєднала до себе й національну українську інтелігенцію, так що маємо різних представників, почавши від Паріса, тієї культурницької української інтелігенції, що «тільки живе, як грає на сопілці серед отар», та скінчивши на Кассандрі, тій царівні, що «кинула царські звички, розпустила своїх рабинь, сама привикає до праці без рабинь, бо хутко це їй здасться, сама пряде й не випускає кужілки з рук, бо краще завчасу привикати до неминучого».
Розуміється, що в середині самої РУП йшла тиха боротьба. Причиною мало бути тільки ніби національне питання, швидко одначе виявилась і класова фізіономія. Леся, якій дійсно мусило залежати на тому, щоб уся українська інтелігенція йшла разом, не могла проте зійти з класового становища. Вона, немов той молодий пророк-співець Елеазар, на слова малого хлопчика, що, вчувши в розмові про хліб, просить батька хліба, каже всім зібраним:
«І добре каже хлопчик! Він за мене
Вам краще відповів, ніж сам я вмів.
Ви чули всі оцю малу розмову:
«Дай, тату, хліба!» – «Я не маю, сину!»
Поки в Ізраїлі так розмовляють,
Елеазар не піде хліб ділити
З левітами і каліками»
(«У полоні»).
Їй, мов Елеазарові, хотілось би погодити самарійських та й іудейських пророків, що борються за святиню, а радше за місце, де має стояти святиня, хотілося б усунути національну ворожнечу між РСДРП й українськими соціалістами. Леся вміє дати відсіч усім ворогам українсько-національного відродження, тим усім дозорцям, що зі сміхом питаються:
«Хіба як-небудь зветься ще руїна,
Хіба ще ймення має дика пустка?».
Бачучи величезну вавилонську будову, що будується серед стогону свого народу, вміє поетка Елеазаровими устами крикнути «Єрусалиме!», але показує українським націоналістам, які бояться, що за чужомовними словами вона забуде промовляти «Україна», як Елеазар «Єрусалим», що це ім’я таке дороге, так його згадується тільки тому, що воно страчене, що це мов та відтята рука, якої не можна забути, наче знищений зелений садочок, з якого тепер дорогий кожен листочок. Але доки була рука, не треба було казати: «правице, знай, що ти моя», доки був цей зелений садочок, доти зривалися ягідки й топталося листя під ноги («У полоні»).
Незабаром ця боротьба, що йшла в середині самої РУП, вийшла наверх. «В 1902 р. з цієї партії вже виходить права група (самостійники-демократи), що засновує окрему «Українську народну партію». В 1904 р. виходять з РУП усі радикали й під приводом Грінченка, разом із заснованою в 1903 році «Українською демократичною партією», дають початок «Українській радикально-демократичній партії», що своєю програмою стала близька до російських кадетів. Одночасно з виходом правих фракцій в 1904 році виділилася з РУП ліва течія під приводом Лесі Українки, Баска, Кавуна, Карася, Антоновича й Кирієнка. Вона зорганізувалася в «Українську соціал-демократичну спілку», що мала бути «крайовою організацією українського сільського пролетаріату».
Незабаром «Спілка» перестає обмежувати свою працю виключно серед селян. Вона мусила взяти під свій вплив й українські робітничі маси по містах, бо з 1904 р. робітничий рух по містах на Україні набирає широких розмірів. Наприкінці 1905 і на початку 1906 року, після того як Спілка об’єдналась із так званою «провінціальною організацією», що охоплювала міста й містечка на Київщині, на Поділлі та на півдні Волині, вона пустила корені серед міських робітників. Ця Спілка бере лінію на РСДРП, як провідницю фабрично-заводського пролетаріату, та вступає до неї як автономна секція. Свій вихід із РУП поясняють члени Спілки в декларації тим, що загубили надію надати РУП та її діяльності яскравого класового характер; вони характеризують її, як дрібну буржуазну, перейняту націоналізмом, що зловживає марксівською фразеологією» [М.Яворський. «Революція на Вкраїні». Стор. 26; Равіч-Черкаський. «Історія Комуністичної Партії Б-ів України». Стор. 35-36.]. Бачучи широкий робітничий рух і селянські розрухи, грізні селянські бунти та страйки, що йдуть під приводом Спілки та приймають великі розміри, спілчани чують, що революція не за горами, й тому виносять постанову разом із РСДРП,
«що майбутню буржуазну революцію пролетаріат, не забуваючи ні на хвилю своїх класових завдань, має зробити як клас, свідомий своїх класових інтересів. Не дати буржуазній демократії повести за собою робітничий клас, об’єднати всі свідомі сили пролетаріату в Росії для самостійного виступу на політичному кону як з’єднана та могутня пролетарська партія. От завдання, що стоїть перед кожним прихильником пролетарського ідеалу» [Равіч-Черкаський, op. cit. Стор. 36-37].
Все це діється, мабуть, коли не за почином і безпосереднім приводом, то, певне, при великій співучасті Лесі. Можна так думати на підставі ось таких причин. По-перше, з листа до матері 1904 р. видко, як вона любить активну, організаторську роботу [«Черв. шлях», 1923. Кн. 6-7. Стор. 191]. По-друге, вже вище ми сказали, як Леся у своїх драматичних поемах «У полоні» й «На руїнах» малює бажання та заходи погодити в національному питанні російських і українських соціал-демократів, що представлені в виді самарійських та іудейських пророків. По-третє, ця злука Спілки з РСДРП та її устрій нагадують нам дуже думки Драгоманова, яким Леся не мало поклонялася. Драгоманов радив українцям у політичних питаннях засвоїти собі програму не сепаратистичну, а федералістичну, згідно з місцевими умовинами й у спілці з місцевими демократично-федеративними елементами. Цю думку політика приняла Леся. Вона виходила з того мудрого драгоманівського заложення, що коли це робилося для пролетаріату на Україні, то, значить, праця була в першу чергу в інтересах передусім українського пролетаріату. Цією злукою з РСДРП Леся виходить із гуртківщини та переходить до державного поняття, а це теж не без впливу Драгоманова. При цій злуці, певне, Леся пам’ятала його слова: «Кожен соціаліст на Україні, що не додумався бути українцем, не поборов у собі пана, чиновника» і т.д.
Як послідовна соціалістка, Леся виходить у всьому з інтересів мас. Вона знає, що тільки через соціалістичну революцію, через рух цілих мас можна думати про здійснення державної незалежності, а з тим і розв’язання національного та культурного питання. Вона, мов та Кассандра, знає, що не поможуть надії на російську ліберальну буржуазію з її протидержавним рухом, цього Ахілла, що за ралець погнівався з Агамемноном, який керував ахейським військом. Та й сама назва «Спілка» та ще більше її організація нагадують нам драгоманівську вільну спілку. З організаційного боку Спілку оголошено було автономною частиною РСДРП, що мала на меті організувати пролетаріат, відповідно до місцевих комітетів партії.
«Спілка складалася з громад, що в відношенні до місцевих комітетів партійних мали автономію в справах унутрішньої організації, пропаганди й агітації. На чолі спілки стояв комітет. При ньому літературна комісія. Комітет Спілки обирався на з’їзді громад» [Равіч-Черкаський, op. cit. Стор. 37].
Чи не точне виконання заповіту Драгоманова про «товариство товариств», вільних у всіх своїх справах, зладженого ще в 1879 році. Та цей виступ з РУП, злука Спілки з РСДРП при тодішніх проявах шовінізму та російського націоналізму деяких соц.-демократів (головне, меншовиків із РСДРП) щодо українського питання, позиція Лесі супроти української інтелігенції, що не могла зрозуміти України без прадавніх святощів, не обійшлась так легко ні їй, ні другим. Українська інтелігенція побачила в її праці зраду національної справи; це викликало великі обурення з боку тих, у яких був сильний дух націоналізму. Сталося отже те, чого сподівався та що їй заповідав ще 1894 р. дядько, коли Леся писала до його, що вона «попала під інтердикт за космополітизм». І Леся готова до війни з тією інтелігенцією, вона заповідає прилюдну війну 1903 р. в листі до матері й тому хоче мати вільні руки навіть із видавцями «Віку», щодо яких вона стоїть «на пункті педантичної коректності» [«Червоний шлях». 1923. Кн. 6-7. Стор. 190].
Всі ці переживання, вся ця праця, вся ця боротьба майже до найменших подробиць має свій вираз у драматичній поемі «На руїнах», що є наче художнім маніфестом політичної діяльности самої Лесі та Спілки. Там і праця серед пролетарських мас і гарні наслідки цієї праці, бо пролетаріат розуміє слова пророчиці Тірци – партії в цілому й Лесі зокрема, що так сильно промовляють йому до розуму й до серця. Але там теж тупе нерозуміння української інтелігенції, тих левітів і пророків, що такі глухі та сліпі, що не бачать великої драми, що її переживає народ у боротьбі з царським правительством, не бачать тих вогників, що блимають серед народу. «Не бачать праці малих, що в куренях та при багаттях удосвіта працюють неоспало та готують жнива». І яка велика сила гніву й обурення Лесі проти тих, що такі нездібні в боротьбі в часі визвольних рухів у Росії. Що мусила перечути та переболіти поетка, коли вона писала: «А ви, мов скорпіон у гніві, самі собі отрути завдаєте, самі себе пожрете, мов ті змії». Подібні слова прокляття ми можемо найти ще хіба в Шевченка та Франка, що теж у наболілій своїй душі находять такі сильні слова обурення та незрозуміння, засліплення та байдужність інтелігенції.
Але Леся певна, що
«…встане люд, мов хвилі серед моря,
і Божий дух ті хвилі оживить.
І зацвіте Сіон весняним крином,
І знов поллється молоком і медом
Земля обітована, ся земля,
Де ми тепер блукаєм на бездоріжжі».
Ця певність соціальної революції каже їй закінчити драму словами:
«Дух Божий знайде сам мене в пустині,
А вам ще довгий шлях лежить до нього».
Національне питання між російськими й українськими соціалістами виливається й у цій поемі так само, як і вище в «Вавилонському полоні», в суперечку між пророками самарійськими та іудейськими про святиню. Леся не занехаяла згадки про прояви російського хворобливого націоналізму деяких соціал-демократів, так чи інакше замаскованого, та їхнього шовінізму в українському питанні. Самарянин заповідає:
«А тим часом розберем руїни
І занесем каміння в Самарію.
Жертовник ваш на Гарізім поставим
І жертву принесем святому гаю».
Гурт іудеїв (що надійшов потроху слухати сперечки) кричить йому в відповідь:
«Собаки самарійські! Ось чого ви
Прийшли сюди, як злодії вночі.
Прийшли святиню нашу обкрадати».
(Гурт на гурт починає наступати. Левіт береться за камінь і наміряється в пророка самарійського).
Тірца. «Впиніться ви! Дозорець вавилонський
З намету вийде і рабам накаже
Вас бичувати. Не будіть його!»
(«На руїнах»).
Це зрозуміння сильного ворога казало Лесі утворити один фронт та злучити Спілку з РСДРП. Ця боротьба в національному питанні й пропозиція деяких російських елементів, що не в силі були позбутися й перемогти психології та звичок російського націоналізму, породили в Лесі на світ трохи пізніше діалог «В дому роботи, в країні неволі». Цікаве тут підкреслення Лесею психології раба- єгиптянина та раба-гебрея. Перший думає, що якщо б дістався на волю, то будував би храми:
Емблеми для богів, а колонади
Зовсім би не таким порядком ставив,
Я б їх єднав по три, по п’ять, по сім,
Отак як пальми часом виростають.
А знаєш, я б ховав у пірамідах,
Скажу тобі по правді, не царів,
А всіх, що жили по правді»…
А раб-гебрей каже:
«(я)… розруйнував би
Усі ті храми ваші й піраміди…
Порозбивав би всі камінні довбні.
Всіх мертвяків повикидав би геть.
Загородив би Ніл і затопив би
Увесь сей край неволі»
(за що дістає в лице від раба-єгиптянина).
Не мало, мабуть, старань докладала Леся, щоб і інші українські соціалістичні партії з’єднались, і коли на з’їзді в Стокгольмі УСРДРП входить у склад РСДРП на правах автономної секції, то це, певно, не без великих заходів Лесі та й інших членів Спілки, що, з одного боку, намагались усунути вимоги УСДРП, щоб вона була одинокою представницею соціалістичних партій на Україні, а з другого – впливають на шовіністичні російські елементи в РСДРП, що не хочуть чути про ніяке українство та, мов ті пророки самарійські, питають, «де той єрусалимський храм», і сміються з левіта, що каже: «в законі».
Вище було зазначено, що при комітеті Спілки була літературна комісія. Ця літературна комісія видала багато різних творів, між іншими видавала теж робітничий орган «Правда». Без сумніву, що Леся мусила належати до тієї літературної комісії та брати активну участь у виданнях, та й у «Правді». На жаль, брак матеріалу під руками не позволяв мені нічого певнішого, крім догадів, сказати.
Боротьба, яка почалася поміж УСРДП і Спілкою (УСДС), тією соціал-демократичною «Жирондою», та «Горою», як теж незгоди між більшовиками та меншовиками в РСДРП, визвали з-під Лесиного пера діалог «Три хвилини». Ми знаємо, як Леся ґрунтовно студіювала всі явища, як вона підходила до них з наукового боку. Мабуть, бачучи початки революції в Росії 1905 р., вона пильно студіює першу французьку революцію, а рівночасно її здоров’я таке, що не позволяє їй брати участь у боротьбі, й Леся часто мусить виїздити на чужину. Це переживання та згадана вище боротьба викликають у неї цей діалог [Ще в першій половині травня 1905 року бачимо Лесю Українку в Тифлісі (Лист до Галини Комарівні 7. V), а діалог написано в серпні того ж року «у протязі кількох днів», як читаємо в примітках (Леся Українка. «Драматичні твори». Книгоспілка. Київ. 1923. Стор. 283). Можна напевно сказати, що діалог зродивсь і виношений на Кавказі. Чи можна хоча б уже на підставі цього діалогу погодитися з думкою Ол.Дорошкевича, що каже: «Леся Українка по натурі своїй не була практичним діячем-революціонером, хоч і близько (? А. М.) стояла до марксистських гуртків; вона лише теоретично підходила до проблеми боротьби й повстання, шукаючи натхнення в історичному образі римського пролетаря-раба Спартака й гордого Прометея». «Підручник історії української літератури». Книгоспілка. Харків-Київ. 1924. Стор. 266].
І яка глибока прірва між «Горою» та «Жирондою», які два різні світи в Монтаньяра та Жирондиста, дві різні підвалини, на яких вони будують «свої світи»! Монтаньяр – матеріаліст, що вірить у живу людську силу, знає, що «сила вродить повинна силу, а примари примарами зостануться», а Жирондист – ідеаліст, що не бачить, як він своїми думками й поступком тільки потверджує правдивість Монтаньярової думки. Перший ненавидить противників за їх «великопанські мрії», другий не любить монтаньярів за їх глибоко-хамські вчинки». Монтаньяр виразно каже Жирондистові:
«Зреклися ви титулів, привілеїв
І хартій паперових лиш на те,
Щоб хартії неписані дістати,
На привілей посвітачами бути,
Героями для всіх віків потомних.
Ви Цезаря свого не пощадили,
Аби на титул Брутів заслужити
О, тії Брути! Се ж і є те кодло,
З якого Цезарі виходять потім.
Хто хоче буть республіканцем добрим,
Хай гострить меч на Брута щонайперше!»
[Підкреслення моє. А. М.].