Гімназійна наука
Андрій Музичка
Але Леся підростає, треба було б оддати її до гімназії. Та мама так не любить тієї школи. Вона ж не своя, не рідна, вона тільки ломить молоді організми. «Там нічого не придбаєш, крім помилок», – може, вона казала, як Антей в «Оргії». По-друге, здоров’я Лесі не позволяє їй ходити до школи. Тому мати бере добрих учителів додому, й Леся разом із старшим братом Михайлом [У літературі виступає він під псевд. Мих. Обачний] проходить курс по програмі хлоп’ячої гімназії. Правда, вчиться вона по гімназійній програмі, але є величезна різниця між наукою в школі та тою, яку проходять Леся й Михайло. Вони далеко освіченіші за своїх шкільних товаришів [Старицька-Черняхівська. «Хвилини життя Лесі Українки". ЛНВ. 1913. X. Стор. 13].
Крім того, вони далі вчаться рідною мовою. Обоє знають її добре, бо мати старається сама про розвиток української мови й у цьому напрямку впливає на дітей. Немає українських підручників, але освічена мати вміє цьому лихові запобігти, а може деякі підручники дістає з Галичини. І коли інші визначні українські письменники та діячі довідуються випадково, та не раз у пізньому віці, що в Галичині живуть не «русские и не поляки», а українці, що вони мають там свої школи, що там поважна українська преса, що українці живуть там політичним життям, мають своїх представників у парламенті, то мала учениця гімназії знайома заздалегідь із усім тим.
Вона знає про Буковину й Угорську Україну, її очі звернені до тієї країни, де українське слово бринить вільно. Особливо мусило це статися, коли її перші поетичні твори, «Конвалія» та «Сапфо», на 13-му році життя, а за ними й інші появляються в галицькому журналі «Зоря». Крім Шевченкового Кобзаря, познайомлюється молоденька учениця теж з іншими творами, як-от оповіданнями Марка Вовчка, Куліша, Стороженка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. І ця наука серед чудової волинської природи, а не в замкненій інституції, відірваній від життя, має свої величезні наслідки. Леся не тільки збагачує свої знання; ні, вона захоплюється наукою. Читаючи хоча б опис села в поезії Шевченка чи в художній прозі Нечуя-Левицького, вона бачить цей образ перед собою, вона відчуває й переживає його.
В її душі відбиваються образи волинського села, у неї збільшується любов до краси, до поезії, у неї є практика малювання словами. Їй самій хочеться стати нарівні з тими, що своїм поетичним словом уміють впливати на душу й серце. Або знову, читаючи про бідних замучених українських селян, вона бачить їх довкруги, вона зачинає бачити, розуміти, переживати їхнє горе. І цей перехід від художніх творів до природи, до людей і навпаки, це перший натяк на зв’язок між мистецтвом і життям, це початок розв’язки того питання, що його вона пізніше рішає в драмі «У пущі». Або як вона інакше, ніж її товариші й товаришки, розуміє Гоголя. Вона бачить за матір’ю, що його оповідання по типу, по обстанові українські, що вони взяті з українського життя. На них пізнає вона українські симпатії Гоголя, як теж і це, як цей славний російський письменник у своїх творах користується народною скарбницею [Переклади з Н. Гоголя («Два розмаїтих зразки») Олени Пчілки. Київ, 1881 (Прислів'я)]. Вона бачить народні скарби в приказках, легендах, поезії, що ними повні твори цього письменника, й тоді пізнає ціну українського збірника етнографічних матеріалів, розуміє, чому мати збирає цей матеріал. Вона починає сама його студіювати, сама починає теж збирати матеріали, а всякі вказівки та поради, як підходити до збирання, дає їй мати, а ще більше дядько.
Це збирання пісень виливається в неї швидко в образок «Весняні співи», що його написала Леся 1889 р. та який є дійсно малюнком української пісні [«Зоря», 1892. Ч. 1]. Етнографічним матеріалом вона користується при своїх перекладах того ж таки Гоголя, до чого вона взялася не без впливу й, розуміється, не без великої допомоги своєї матері [«Вечерниці» Гоголя, перекл. Мих. Обачного і Лесі Українки.]. Або читає сербські думи в перекладі Старицького [«Сербські народні думи і пісні», пер. М. Старицький. Київ, 1876. «Пісні і думи». Київ, 1881.] й мимохіть починає порівнювати їх з українськими думами. В той час як її шкільні товариші й товаришки не чують про Україну слова, як школа калічить їм рідну мову, коли вони її знали, а інших учить гордувати нею як мужицькою, Леся знає вже ціну української мови, вона вчиться вже любові до рідного краю, до того народу, що цей край заселює, вона вчиться розуміти вагу народної словесності. Крім цього, вона пізнає стиль народної пісні, що відбився в її перших творах, опановує поетичні звороти й образи, опановує поетичну мову й віршову техніку. Але рівночасно пізнає вона й російських та інших письменників, і то ліпших представників.
Вона не кормиться тим, чим кормлять шкільних дітей і молодь, тим, що ірландський критик називає «Tits, and Fits, and Bits, and Skits», а в перекладі самої Лесі звучить «костриця, марниця, дрібниця, дурниця» [Фегі. «Справа ірландської мови». Пер. Л.У. «Нова громада", І, стор.71]. Беручи за підставу науки програму хлоп’ячої гімназії, Леся вчиться теж латинської та грецької мови та знає цю останню настільки, що може легко читати й перекладати Гомера. І цей Гомер при доброму знанні української історії, геройської боротьби українського народу за волю, при недалекому замкові в Луцьку своєрідно впливає на Лесину фантазію. Леся переносить опис битви й оборону троянців на українську історію, грає з Михайлом різні сцени з «Іліади» й «Одіссеї». Студіювання Гомера – це зародок тих образів, що потім приймають такий гарний опис у Кассандрі. І взагалі Гомер має великій вплив на творчість Лесі. Леся захоплюється красою грецького твору, познайомлюється з гарною мовою, на якій управляє свою через переклади, вчиться поетичної техніки, засвоює собі поетичні образи, порівняння, епітети. Вже перші слова творця «Іліади» й «Одіссеї», звернені до музи, не проходять безслідно. Леся бачить цю музу в постаті богинь, що їх часто описує Гомер, що з’являються на підмогу його героям. Навіть опис ночей, коли музи з’являються в постатях відповідно до ночі, є неначе поетичним перекладом дотичних описів у Гомера. Розуміється, пильно додержана теж форма вірша, гекзаметр («Завітання»). Знання грецької мови дуже помічне їй пізніше, при студіюванні історії християнства. Особливо придалося воно Лесі до пізнання грецьких драм, що немало вплинули на вироблення поняття про мистецтво взагалі та про драму зокрема, про що буде ще згадка пізніше [Вплив грецької драми на форму її драм див. Зеров, «Леся Українка». Крит. біогр. нарис. Київ, 1924. Стор. 44 — 47].
Михайло Драгоманов, що спочатку сам виховувався тільки на російській літературі, але швидко вибився з-під одинокого її впливу та став під безпосередній вплив Західної Європи по виїзді за границю в 1870 до 1874 рр., все усно й друком звертав увагу на це, що українці не повинні обмежуватися на російській літературі, що треба ще черпати просвітні змагання Західної Європи безпосередньо, а не тільки посередньо, через російську літературу. Мати пам’ятає це добре й тому заздалегідь учить дітей, крім російської мови, ще й німецької та французької; сама Леся вчиться польської й італійської, пізніше англійської, а під кінець життя – ще й іспанської. І дядько стежить за тим, щоб Леся вчилася цих мов і вказує їй на вагу знання їх для неї як поетки. Коли вона перервала була навчання англійської мови, пише їй:
«Ой жалко, що ти англійську мову закинула. Англічане найрозумніший народ у світі, й у них завше вивчишся більше, ніж у других. Коли ти поправишся у Відні, то я тобі дам книжок англійських, і ти-таки почни знову вчитись, тим паче, що, знаючи по-німецькому й по-французькому, англійська мова зовсім легка – на очі по крайній мірі, бо на вухо я, напр., нічого в ній не розумію» [«Черв. шлях», 1923, 4-5, стор. 189.].
І Леся послухала ради. Мабуть, таки зараз по повороті з Відня бере вона в Києві лекції англійської мови у miss Копейкиної разом із товаришкою Старицькою [ЛНВ. 1913, X. Стор. 20.]. Всі ці мови вона опанувала з часом настільки, що може не лише вільно їх вживати, але й писати ними як прозою, так і віршем. Багато вплинуло на це те, що вона вже малою познайомилася, крім російських і польських поетів, із кращими німецькими та французькими творами й починає їх перекладати, починаючи від поезії. В «Зорі» за 1887 р. ч. 10 поміщений виривок із перекладу Міцкевичевої поеми «Конрад Валленрод»; отже, мабуть, був перекладений уже давніше.
Але найбільше їй подобається Гайне, його гарна форма, яскравість образів. Леся захоплюється ним, виучує його твори напам’ять, а швидко починає й перекладати його на українську мову разом з товаришем брата М.Славинським і справляється з ділом дуже гарно [Вид. у Львові 1892 р., рец. Ос. Маковей «Зоря». 1892. Стор. 376, 395, 414]. Ця праця над перекладом класичних творів мала великий вплив на творчість автора «Давньої казки». Леся скоро переймає стислу форму Гайнівського віршу, яскравість його образів, легко опановує його думки. Вона багато переймає від Гайне, але швидко отрясається від нього. Її поетичне слово дозріває скоро й сиплеться, мов золота пшениця [Іван Франко. «». Літ. кр. студія. – ЛНВ. 1898. VII. Стор. 19], а її життєвий досвід дає їй швидко багато матеріалу, коли тимчасом інші впливи сильно женуть її наперед.
Перекладає вона теж «Les pauvres gens» Віктора Гюго для «Зорі», а коли «Зоря» не надрукувала, то переклад поміщено в «Народі» за 1891 р. ч. 10. У 1890 р. перекладає елегію Alfred’a de Musset «Lucie» i «Les nuits» [«Черв. шлях». 1923. 8. Стор. 248 і 250. ] та виривки з Ріґ-Веди з французького перекладу Langlois чи з німецького Ludwig’a [Ibid. Ч. 4-5. Стор. 188. Переклад цей увійшов у «Стародавню історію східних народів». Леся Українка, «Стародавня історія східних народів». Видання Ольги Косач-Кривинюк. Катеринослав, 1918 р.].
Мих. Драгоманов просить її перекласти дещо з італійського поета Carducci [«Черв. шлях». 1923. 4-5. Стр. 189], про що буде ще пізніше мова. І перекладів не цурається вона до самої смерті, то вертаючи часто до Гайне, то даючи переклади з лірики Ади Негрі, то Байрона та інш.
До улюблених предметів Лесі належить теж історія. Її розуміла вона теж інакше, ніж її подавали в школі. Видно це з підручника історії східних народів, що його вона склала ще дівчиною, при науці своєї молодшої сестри рр. 1890-918). Це вже не звичайні описи царів і князів, генералів та міністрів, що вважалися за чинники історії, що нібито робили історію народів. У ній пробиваються вже натяки на відносини економічні, соціально-політичні, на релігію, вірування, міфологію, на погляд народів. Воно інакше не могло бути, коли вчителем, хоча й небезпосереднім, був її дядько Драгоманов. Він їй радив, яких підручників триматися, давав вказівки і т.і. На цій історії бачимо розуміння в історії народної словесності, народних пісень. Це теж вплив її дядька, вплив його творів з історичними коментарями.
А наука Біблії має для неї теж великі наслідки. Вона вчиться на Біблії думати символічно. Тим більше, що дядько прохає її співати на біблійні теми. «Коли хочеш попробувати свою ліру на біблійні теми і трохи помогти мені, – пише він у листі до неї, – то переклади віршами з Ісайї І, ст. 2-3, 11-18. Мені треба буде вставити в одну статейку в «Хліборобі» [«Черв. шлях», 1923, Ч. 4-5. Стор. 190.]. Вона пізнає вогнисту лірику політичну стародавніх пророків, і форма цієї лірики вплинула на Лесю так, що один із критиків характеризує її громадську лірику тими самими словами, що їх вона відносить до пророків [Д.Донцов. «Поетка українського Рісорджименто». Львів. 1922 р. Стор. 28].