Лесина хвороба

Андрій Музичка

Але за цими хвилями радості та втіхи, за чудовими та яскравими хвилинами милої праці з непереможною вірою та надією, коли молода дівчина з творчим вогнем дістає стільки матеріалу для художнього опрацювання, наступають довгі хвилі тяжкої Лесиної хороби. Що мусило діятися в душі маленької ще дитини з дуже розвиненою уявою, високою нервовою вразливістю чи з так званим «поетичним темпераментом», з багатим казковим матеріалом, коли вона в найкращій порі щастя, весною мусила лежати хвора? «Юрба образів не дає їй спати по ночах, гомін весняних вод так дивно єднається з візерунками гарячки, стіни кімнати викликають образ готичного склепіння, світло, що впало крізь вікно, викликує полиски пожежі, весняний шум і гук вулиці наводить образ війни» («Мрії»). А далі, коли весна вже грає проміннями та сипле квітками, коли все ожило, все сміється довкруги, природа й люди, коли до неї в вікно заглядають гілки яблуні, замиготіло зелене листячко й посипались біленькі квітки, якою гарною здалася їй ця весна за вікном! Вона не може її ніколи забути («Давня весна»).

А коли встала з постелі, вона вже чує в зеленому шумі сосни невеселу думу в барвах, які природі надає осінь, вона бачить вродливицю, що конає в сухотах, яскраве процвітання троянд наводить її скоро на думку, що настає її осінь. В часи хвороби тільки природа не забула її хворої, самотньої, вона одна принесла їй дарунок, тільки вона її звеселила, не люди. Тільки серед природи їй стає легче, на її лоні вона чує себе здоровішою, тільки природа покріплює на душі й на тілі. Леся пізнає, що журба, горе розганяється не при бенкетах, не в гульні, але в таємному гаю чи в полі, де можна заспівати пісню голосну, й про цей свій досвід каже у пісні: «Якщо прийде журба, то не думай її рознести у веселощах бучних… краще йди в темний гай або в поле, де вітер гуляє» («Якщо прийде журба»).

І природа для Лесі вже з малих літ стає другом, приятелем, найкращим розрадником у горі й нещасті, і то одиноким після цього, як вона розпрощалася з фортеп’яно, перед котрим давніше виливала своє горе, сповідалася зі своєї журби («До мого фортеп’яно»). І ця природа заступає їй вповні людей, від яких вона чим раз більше намагається втекти. Їй навіть мило з часом, коли серед природи здається їй, що вона опинилася в такій країні, «де не було чи вже нема людей». Природа, зірки – це не манера писання, це її життя. Природа й людина зрослися в Лесі в одно. Тому ця її самотність тільки позірна, бо Леся розмовляє з цілою природою, в якій для неї немає нічого німого.

Інші думки й інші образи з’являються їй під часи хвороби пізніше. Не раз вирветься в такі хвилі страшний стогін пригніченої, зболілої душі, але зараз і згадка, що не стогін, не сльози тут потрібні, бо нічого вони не поможуть, вирине свідомість, що треба боротися за життя. І починається дійсна боротьба за життя, боротьба завзята, у якій не раз бачимо приступи сумнівів і страхів, бачимо, як її обгортає тяжке безвір’я, розпука, цілковита втрата бадьорості та змоги боротися, то знову виходить із неї героїня, тверда мов криця, сильна нова людина, що кличе: «жити хочу! геть, думи сумні!», зовсім так само, як і її дядько, що в листах до Павлика пише: «жити, а не нести свого життя мов кару» або «хочеться жити і працювати». Може, ніхто інший так не знає, як Леся, що «умова життя – боротьба, а трагедія дає глибінь і зміст життю» [Л.Українка. «Утопія в белетристиці». «Нова громада». 1906. XII. Стор. 56].

А тих трагедій зазнавала вона ціле життя, від дитячих літ почавши. Маленькою вона мусить лежати хвора, коли довкруги весна, коли все грає, все сміється. Уже молодою дівчиною мусить розпрощатись із найближчим своїм другом, «одинокою потіхою серед копи лих» [«Черв. шлях», 1923, Ч. 8. Стор. 251], фортеп’яно, дівчиною мусить вже покидати рідних і ставати перелітною птицею. На 19-ім році життя знає, що «не минути їй ножа», і швидко піддається страшній операції. Через страшну хворобу вона довго мусить відмовляти собі родинного щастя, особистого щастя, як людини. Не випадково повстає драма «Блакитна троянда» й оповідання «Голосні струни». Не тільки в уяві має Леся образ хворої через спадковість дівчини або «відставленої актриси» в оповіданні «Розмова».

А в громадській справі, мов та Грішниця, мусить лежати, не зробивши ще нічого, або бути на добровільному вигнанні. А в цій громадській праці, коли за «космополітизм попадає під інтердикт», коли її називають зрадницею, коли вона переживає трагедію революції! Або коли пізніше вона мусить зовсім кидати рідний край, мусить жити та блукати, понад чужими морями, мусить кинути працю в рідному краю та йти, мов та Йоганна, з чоловіком на Кавказ, коли вона, мов та «Бояриня», тужить і вмирає за рідним краєм, коли вона через тяжку хворобу не може працювати навіть як письменниця. Та чи вичислити нам хоч у приближенні всю глибину й ширину трагедії великої душі! Першою умовою й засобом боротьби за життя є покидати рідний край, свою улюблену Волинь, свою рідню та на чужині добувати собі здоров’я.