Коренева помилка

Микола Жарких

Книга О.Забужко написана дедуктивним методом: з аксіом виводяться теореми, з цих теорем – інші теореми, і потім все це прикладається до практики і робляться спроби убрати цей структурний каркас книги у декор із цитат з творів Лесі Українки.

Сам по собі такий метод писання ніяких заперечень не викликає – пишуться ж таким методом підручники геометрії та теоретичної механіки, і все виходить гаразд. Проблема полягає в тому, що висхідна аксіома чи система аксіом має бути правильною. А правильність аксіом визначається тим, що вся сукупність наслідків цих аксіом узгоджується з дійсністю.

Всю дедуктивну систему книги можна звести до наступних аксіоми (1) та теорем (2 – 7):

1. Леся Українка – представниця гностичного світогляду.

2. Оскільки гностицизм має передаватись із уст в уста, оточення Лесі Українки також було гностичним.

3. Українська інтелігенція як носій гностицизму докорінно відмінна від російської православної інтелігенції.

4. Гностицизм української інтелігенції походить з її козацько-шляхетського минулого.

5. Українська козацька шляхта доби середньовіччя походить від гностично-лицарських сект європейського середньовіччя.

6. З гностицизму Лесі Українки випливає властивий їй (буцімто) історичний песимізм.

7. З песимізму Лесі Українки випливає визначення її творчості як поезії поразки.

«Все це в корені невірно» – так часто говорять, коли хочуть щось рішучо заперечити. Стосовно книги О.Забужко цей вираз треба розуміти не фігурально, а буквально: помилковим є саме кореневе твердження, аксіома гностицизму Лесі Українки. Всі інші помилки книги є логічними наслідками цієї кореневої помилки.

Помилковість цієї аксіоми випливає з того, що кожен її наслідок стоїть у кричущій суперечності з фактами. Щоб притягнути якусь фактичну основу до своїх теорем, О.Забужко вдається до неймовірних фантазій та прямих перекручень життя і творчості Лесі Українки. Необхідність таких «дослідницьких прийомів» мусила б насторожити автора і змусити його вдатись до ревізії всієї системи своїх поглядів у пошуках помилки. Але тоді книга не була б написана.

Натомість О.Забужко, твердо впевнена у правильності своєї аксіоматики, сміливо городить одну беліберду поверх іншої. В цьому їй дуже допомагає відсутність почуття гумору: там, де інший автор зупинив би політ своєї фантазії через побоювання виказатись у смішному стані, О.Забужко фантазує все далі і далі, як би комічно це не виглядало.

Отже, далі я детально розберу цю гностичну аксіому і розлого продемонструю, до яких видимих фантазій і перекручень вдається автор, щоб цю аксіому якось підперти.