Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку / Що таке гностицизм

Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку

Що таке гностицизм

Микола Жарких

X

Управління

На думку О.Забужко, гностицизм – це всюдисуща і всеохопна павутина, тим дієвіша й ефективніша, що ніяких слідів її існування ніде нема:

Наскільки справді грунтовним було знайомство письменниці з так званими гностичними єресями – з ранньохристиянським валентиніанством, з маніхейством (яке теж початково було розвинулося з лона християнства) та його впливом на суфійську містику і вірменську єресь павликіан, відтак і на балканську – богумилів (яка в середньовіччі була – NB – вельми поширена й на Україні!), і, через неї, шляхом з Далмації на Прованс і Лангедок – на надзвичайно впливову в пізньому середньовіччі єресь катарів, у Провансі званих альбігойцями. Саме ця остання павіть гностицизму і лягла в основу західноєвропейського любовного міфа – через супутню їй і наскрізь перейняту її ідеями й символами лірику трубадурів (с. 155).

В свій час мені вже доводилось двічі оцінювати твори, в яких містилась оця система всепроникної маніхейської павутини. Першим був роман В.Чівіліхіна «Пам’ять», де ця теорія згадувалась у зв’язку з . Вдруге цю теорію розвивав Л.Гумільов у книзі «». Але в цих книгах розглядувана теорія була викладена побіжно, лише як заповнення між опорними (несучими) конструкціями книг. Не можна не зауважити, що обидві ці книги є вкрай невдалими, сумбурними і непереконливими, але виводити ці якості безпосередньо із віри авторів у всесвітній гностицизм було б нерозважливо. Тому, розглядаючи ці книги, я не зупинявся спеціально на даній теорії.

З книгою О.Забужко ситуація інакша. Теорія всюдисущого гностицизму є дослівно наріжним каменем всіх її поглядів на Лесю Українку. Тому доведеться розглянути цю безумну і вздорну теорію, щоб її абсурдність, очевидна для фахівців, стала яснішою для людей, які не мали змоги в неї заглиблюватись.

Людині взагалі властиво вірити, що секретні відомості є певнішими й вірогіднішими за несекретні. Тому слова «таємно», «секретно» завжди привертають увагу і викликають бажання довідатись – а що ж там від мене ховають. Гностицизм – це таємне знання (зауважу, що в даній статті я вживаю слова «гностицизм» і «маніхейство» як синоніми виключно для урізноманітнення мови, відволікаючись від того, що ці поняття мають ще й конкретно-історичне значення). Але як тільки ми довідуємось про таємне знання, воно перестає бути таємним і стає загальновідомим (публікація секретного документу автоматично касує його стан секретності, а разом з тим позбавляє його статусу джерела, певнішого і вірогіднішого за інші). Тому кожен учитель таємного знання, щоб підтримати свій авторитет в очах учнів, мусить весь час говорити їм про те, що те таємне, що він їм тільки що повідав – то тільки вступні фрази, за якими стоїть уже справді таємне знання, і так далі до нескінченості. Границею таємного знання є ніщо (null), повна порожнеча.

Отже, таємне знання за визначенням не може мати ніякої конкретної, позитивно окресленої форми. Ніхто не може сказати: «Оця теза є гностичною, а цей трактат – маніхейським», – як тільки теза сформульована, а трактат записано, вони стають елементом явного знання і автоматично випадають із сфери тайнознання, перестають бути гностичними.

Отже, гностицизм – це загальна спрямованість думки, а не конкретна доктрина з позитивними, виразно сформульованими догмами. Кожна думка зароджується в одній конкретній голові і є її таємницею. В міру того як певна думка набуває позитивного формулювання, відділяється від особи свого автора, вона перестає бути таємною (гностичною) і стає елементом якоїсь позитивної догматичної системи.

Такий шлях пройшло і трубадурство. При його зародженні, можливо, воно щось і мало від тайнознання, але по мірі розвитку й поширення воно дуже скоро набуло зовнішніх, видимих позитивних форм (зокрема, й літературних), які власне й стали зватись «трубадурством». І саме оце позитивно окреслене явище (коли можна чітко вказати, хто є трубадуром, а хто – ні) відігравало роль у суспільному житті, а зовсім не те нікому не відоме гностичне ядро (навіть якщо припустити, що воно справді існувало).

Говорити про те, що з гностичного джерела випливло якесь позитивне явище, можна тільки умовно (а краще взагалі не говорити). Порожнеча не може бути джерелом чи фундаментом для чогось конкретного.

Коротко кажучи, секретне, таємне знання не може мати впливу на суспільство, не має суспільного значення і не може бути предметом критики (якщо ця критика, в свою чергу, претендує на якесь значення). Вище я вже трохи торкався цього питання, цитуючи положення про null propagation. Критика порожнечі сама є порожнечею – це так само ясно, як двічі нуль буде нуль.

Це положення можна продемонструвати на загальновідомих прикладах. Класикою секретності є воєнна таємниця. Коли укладають план війни, то природно, що його тримають в секреті. Але коли згідно цього плану розпочинається війна, то тисячі і мільйони людей починають діяти згідно цього плану. Секретне стає явним в силу того, що воно повернуло долі багатьох людей. Якщо ж план війни не наважились привести в дію, то він може залишатись в секретному стані скільки завгодно – але ж і суспільного значення такий секрет не має, оскільки він не мав ніяких наслідків.

Гностицизм лишається гностицизмом, поки він не має ніяких зовнішніх проявів, ніяких наслідків і ні на що не впливає; як тільки в нього з’являються зовнішні прояви, як тільки він починає фіксуватись в історичних джерелах, він перестає бути гностицизмом і кожен, намагаючись говорити про гностицизм, починає говорити про ці прояви. Що можна сказати про ніщо, окрім того, що це порожнє місце? А коли хтось намагається поширити цю «філософію» за межі одного речення, відшукати зовнішні прояви порожнечі і дати їм визначення, то яке ж це ніщо?

Таким чином, геть неясно, на яких підставах намальована та струнка, але чисто умоглядна і схоластична картина поширення гностицизму від найдавніших часів до наших днів, що була процитована вище. Пояснювальна схема на кшталт «Авраам породив Ісаака; Ісаак породив Якова» тут геть не підходить, бо як одна порожнеча може вплинути на утворення іншої порожнечі? Єдина спільна риса між усіма згаданими течіями – це їхня секретність, але цього вочевидь не досить, щоб витворювати з них генеалогічний ряд.

З цих міркувань я відкидаю схему поширення гностицизму і вважаю всі висновки, оперті на цій схемі, ложними.

Окремо треба зупинитись на міфі про поширеність гностицизму в Україні.

«Релігія предків моїх», згадана в листі Лесі Українки до А.Ю.Кримського від 6.06.1912 р., – це не богумильство, як собі думає О.Забужко (с. 281), а язичництво. Згаданий у листі твір про боротьбу християнства проти цієї релігії – «Перун».

О.Забужко цитує (на с. 280) М.П.Драгоманова:

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично національну? Коли взяти пам’ятники «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумильської, як і в болгар, сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу. []

Це невдале припущення Драгоманова, над яким наука не застановлялась, а перейшла до порядку денного (там нема чого спростовувати, бо нема аргументів, а тільки голе припущення). Для вченого-професіонала відсутність аргументації автоматично означає неможливість дискусії; але оскільки моя стаття розрахована не тільки на вчених, а й на ширший загал, то я з метою дидактичною трохи поясню.

1. В середньовічній Україні не відомо ні одного богумила, тобто діяча, який би сам себе визнавав богумилом або якого інші називали б богумилом. (Читайте, люди добрі, мій енциклопедичний довідник «», і самі переконаєтесь). Якщо якесь явище справді існувало (наприклад – унія), то були й діячі (уніати справді добре відомі).

2. В середньовічній Україні не відомо жодного організаційного осередку, який можна було б визнати богумильським. (А уніатські осередки були: митрополія, орден василіан з мережею монастирів, школи…)

3. В середньовічній Україні не відомо жодної пам’ятки літературної полеміки за чи проти богумильства. (Читайте, л. д., мій енциклопедичний довідник «», і сам. перек.). (А уніатсько-православна полеміка залишила нам до 140 творів!)

4. Треба чітко розрізняти літературні мотиви якогось явища і саме життєве явище. Із того, що Гете написав «Західно-східний диван», ще ніяк не випливає, що Гете був практикуючий мусульманин. Так само Тарас Шевченко переспівував пророків Ісайю і Осію, але сам євреєм не був. От і з факту, що в українській літературі зауважено деякі богумильські мотиви, не можна видобути нічого більше того, що деякі богумильські мотиви були відомі в українській літературі.

Отже, всі твердження О.Забужко про поширеність гностицизму в Україні є помилковими і походять від її необізнаності зі справою.

Уміння О.Забужко відкривати гностицизм на кожному кроці нагадує давню пісню:

В Третьяковской галерее

На стенах всё манихеи,

А из трёх богатырей

Лишь один не манихей.

Номером першим у галереї виступає титан Прометей:

«Дочкою Прометея» Лесю Українку личковано дуже часто, але без особливого розуміння властивого сенсу прометеївського міфа. Тимчасом, у гностичній традиції саме Прометей був головним опозиціонером «царю земному». Прометей створив також першу жінку – віддалену земну подобу Софії (с. 224).

Отже, Прометей гностикував ще тоді, коли ніякого гностицизму не існувало, і боровся із земним царем задовго до утворення царств. Я був думав, що Прометей боровся із Зевсом, але чого хоче жінка – того хоче бог. Шкода стало їй Зевса, от і перекинула вона його на інший фронт, як товариш Сталін перекинув Шосту танкову армію з Чехії до Маньчжурії.

Також я був думав, що Прометея покарано за вогонь, який він передав людям; тому я співчував Прометею і гнівався на лютого Зевеса. Аж тільки тепер я довідався, що Прометей створив першу жінку. Тепер я вважаю, що за такий нерозважливий вчинок, що мав особливо тяжкі наслідки, його покарано ще відносно легко.

Таким чином, даремно О.Забужко скаржиться на академічну спільноту, що та її не розуміє: якщо перебріхувати загальновідомі речі, то ніхто такого писання всерйоз не сприйме.

Д. де Ружмон вважав Шекспіра таємним послідовником катарів-патаренів (с. 369)

а О.Забужко повторює цю безпідставну вигадку і забезпечує для Шекспіра друге місце в Третьяковській галереї.

Чітка і виразна лінія переємства гностичної традиції: перед Лесею Українкою її засвідчує принаймні Квітка-Основ’яненко [четверте місце], перед яким був принаймні Сковорода [третє місце] (с. 392).

Ідейне переємство між діонісійсько-орфічними культами та гностичною релігійністю, включно з лицарсько-катарською містикою – традиція, яку без труда можна продовжити до Вагнера і Лесі Українки (с. 254),

тому п’яте місце в галереї належить Ріхарду Вагнеру.

О.Забужко цитує і коментує:

Тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив

– девіз, неприйнятний з погляду ортодоксальної християнської догматики, але з погляду маніхейського не лише виправданий, а і єдино мислимий (с. 157).

Мені навіть трохи незручно вказувати, що цей вислів є вільною перифразою афоризму славного російського поета Миколи Олексійовича Некрасова:

То сердце не научится любить,

Которое устало ненавидеть.

Згідно О.Забужко, і Некрасова треба зарахувати в маніхеї, але тільки на шостому місці.

Манихеи! Манихеи!

Все вокруг – лишь манихеи!

В процесі написання книги простий (маніхейський) гностицизм почав набридати авторці, і йому на допомогу з’являються такі поняття як «реінкарнація» (с. 236), «тантризм» (с. 240), «стихіаль» (с. 242), «ka» (с. 243), «самсара» (с. 243), «епінойя» (с. 243), «кармічні закони» взагалі (с. 244) і конкретний «кармічний закон відплати» (с. 246). Звідси тільки один крок до того, щоб рекомендувати сучасним українцям в якості духовних вчителів Ернеста Мулдашева чи Лобсанга Рампу (і розжалувати з цієї посади «застарілу» Лесю Українку). О.Забужко сама цього кроку не робить, але всіляко заохочує до того своїх читачів.

З одного боку, можна радіти, що от і ми в Європі, і ми маємо свою власну – не запозичену! – українську езотерику. Але з другого боку, порівнюючи твори вищезгаданих «вчителів» з книгою О.Забужко, не можна не віддати перевагу першим, оскільки вони пишуть стисліше, енергійніше і ясніше. Від цього неприйнятність їхніх «поглядів» теж стає більш очевидною і мотивованою. Тобто спроби «національної по формі й езотеричної за змістом езотерики» нагадують того анекдотичного дивака, який навіть на конкурсі диваків зумів посісти найостанніше місце.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6235

Модифіковано : 25.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.