Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

…і як вона воює проти народників…

Микола Жарких

Управління

На протязі всієї книги О.Забужко показує сильну і непримиренну, але цілком незрозумілу ненависть до слова «народництво».

Що таке народництво? Згідно загальноприйнятого тлумачення, цей термін означає революційний протицарський рух 1870-1880-х років у Росії:

Процес ста дев’яносто трьох. 18.10.1877 – 23.01.1878 рр. Звинувачення у державному перевороті. Всього заарештовано понад 4 тисячі учасників ходіння в народ, з них 97 померли або збожеволіли під час попереднього ув’язнення. Звинувачувались І.М.Мишкін, Д.М.Рогачов, П.І.Войнаральський, С.Ф.Ковалик, А.І.Желябов, С.Л.Перовська, М.О.Морозов. Троє підсудних померли під час процесу. 28 засуджено до каторги, 90 виправдано (з них 80 було заслано в адміністративному порядку, за наказом царя Олександра 2).

Чигиринська змова 1877 р. Спроба підняти селянське повстання. До слідства притягнуто 1150 селян. 44 віддано під суд. Двоє звинувачених померли в тюрмі, 36 виправдано, 6 засуджено. 20 років каторги. 13 років каторги. Довічне заслання до Сибіру з конфіскацією майна. Я.В.Стефанович, Л.Г.Дейч, І.В.Бохановський врятувались від смертної кари втечею з Київської тюрми.

Процес первомартовців. 26 – 29.03.1881 р. Убивство царя Олександра 2-го (1.03.1881 р.). За вироком суду 3 квітня 1881 р. повішено О.І.Желябова, С.Л.Перовську, М.І.Кибальчича, Т.М.Михайлова, М.І.Рисакова.

Процес двадцяти. 9 – 15.02.1882 р. Вісім замахів на царя. Звинувачувались народовольці А.Д.Михайлов, М.Ф.Фроленко, М.О.Морозов, М.Є.Суханов, М.В.Клеточников та інші. М.Є.Суханова розстріляно. Довічна каторга. 20 років каторги. 10 років каторги.

Процес сімнадцяти. 28.03 – 5.04.1883 р. Чотири замахи на царя. Звинувачувались народовольці М. Ф. Грачевський, Ю. Н. Богданович, А. П. Прибильова-Корба, Я. В. Стефанович, П. А. Теллалов та інші. Довічна каторга. 20 років каторги. Заслання на Сибір.

Всього за 1879 – 1883 роки відбулося понад 70 судових процесів над народовольцями, до відповідальності притягнуто понад 2 тисячі чоловік. За іншими підрахунками, за період 1881 – 1884 рр. репресовано понад 10 тисяч чоловік.

А чим виступає народництво в О.Забужко? На її думку, це вчення стверджувало, що кожен мужик Фєдька здатен писати ліпше за Гете (с. 301) і що швець є кориснішим для суспільства, ніж Апелес. Невже ж за такі одкровення тисячі людей ризикували життям, йшли на каторгу і на страту?

О.Забужко називає народництвом не конкретне історичне явище, яке їй лишилось невідомим, а народолюбні, демократичні ідеї. Джерелом такого розуміння терміну та й усієї теорії російської інтелігенції для О.Забужко виступає стаття С.Л.Франка «», опублікована у 1909 році у збірнику «». (Зауважу принагідно, що й теорія «інтелігенції розриву» запозичена з того ж таки збірника, зі статті А.С.Ізгоєва «»):

Народництво обертається, як точно визначив С.Франк, «нігілістичною релігією земного благополуччя» (с. 510).

Хоча Семен Людвігович Франк відомий як філософ, дана стаття є публіцистичними враженнями з біжучої хвилі, але ніяк не науковою працею, з якою можна було б сперечатись. У статті немає визначення – кого автор називає інтелігенцією, а з її тексту я не зміг вивести ніякого загального поняття про значення цього слова в контексті цієї статті. «Інтелігенція», згідно словників – це люди розумової праці. С.Л.Франк кидає важкі каменюки у свою «інтелігенцію», звинувачуючи її у погромах та кримінальних злочинах під час революційних подій 1905 року. Звичайно, уявити собі професора, який зранку читає лекції про гуманізм, а ввечері йде бити своїх студентів-жидів, або агронома, який зранку пояснює селянам, як вирощувати картоплю, а ввечері йде палити ту економію, де він сам працює – досить тяжко. Тому-то С.Л.Франк старанно уникає називання будь-яких прізвищ і творів, у яких сформульовані неправильні вчення, проти яких Франк полемізує.

Отже, слово «інтелігенція» у статті С.Л.Франка має якесь спеціальне значення; для тих, хто був у курсі журналістики 1909 року, воно, можливо, і було прозорим, але зараз є рішучо незрозумілим. Так само як зараз слова «любі друзі» або «Чья упитанная морда на тебя глядит с бигборда» є для нас ясними, але через сто років і вони будуть потребувати докладних студій – кого, власне, у 2007 році звали «любими друзями».

Тим більше дивно, що ця випадкова стаття стала для О.Забужко неначе євангелієм, з якого вона черпає всі свої думки про російську інтелігенцію. Із цього євангелія походить і розуміння терміну «народництво» як народолюбства. На 1909 рік сучасне значення терміну «народництво» ще не устоялось, і в тій ситуації кожен міг називати цим словом все, що хотів. Але зараз значення терміну зафіксоване у енциклопедіях, і реанімація застарілого значення, запропонована у книзі О.Забужко, тільки затемнює її думки.

По суті процитованої тези С.Л.Франка, з якою солідаризується О.Забужко, можна сконстатувати, що не поталанило нашим авторам зустріти інших народолюбців у російській літературі. Прикро, але це факт з їхньої біографії. Ані Гоголя, ані Льва Толстого, ані Салтикова-Щедріна до цієї релігії зарахувати неможливо, і тому горе-критики «неправильного» російського народолюбства воліють шукати собі противників серед другорядних фігур, а то й просто не називають ніяких імен.

Українське народництво родом не від соціалізму і не від Маркса, воно – від європейського романтичного націоналізму, і дата його теоретичного оформлення відповідно раніша, ніж у росіян – 1846 рік, костомарівські «Книги буття українського народу» (с. 302). Оригінально українське народництво було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядно. Українській народницькій інтелігенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтелігенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про вищість Фєдьки над Гете (с. 315).

Відома річ, що один дурень може такого запитати, що й десять мудреців не розплутають. А скільки мудреців треба, щоб розплутати заплутане однією жінкою, яка вважає себе філософом і міфотворцем – того я сказати не беруся.

1. Російське народництво походило не від Маркса. Його соціалізм не був марксистським.

2. Російське народництво боролося за конституційний державний лад, не за автократичний.

3. Російське народництво не ховалося в народі, а кликало його на революцію.

4. Не можна не признати російським народникам рації в тому, що капіталізм є для Росії протиприродним явищем.

5. Програмні документи кирило-мефодіївців (насамперед написана М. Костомаровим «Книга буття українського народу») відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема «Книг народу польського і польського пілігримства» А. Міцкевича (1832).

6. Кирило-Мефодіївське товариство не було народницьким ні в якому значенні цього слова – воно було слов’янофільським. Для всіх його учасників кирило-мефодіївське слов’янофільство було лише епізодом в біографії (ані Шевченко, ані Куліш, ані сам Костомаров у своїй подальшій діяльності слов’янофільства не пропагували). Не робили вони спроб відновлення цього товариства в ліберальніші роки. Не було також спроб інших людей заснувати іншу організацію на ідейних принципах кирило-мефодіївців.

7. Сама «Книга буття українського народу» з 1847 року лежала в жандармському архіві і лишалась нікому не відомою до революції 1917 р. Перші відомості про неї з’явилось допіру 1918 р. (Зайцев П. «Книги битія», як документ і твір. – Наше минуле, 1918 р., № 1). Повний текст опубліковано лише в 1959 р. (Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество. – М.: МГУ, 1959 г.). Отже, ніякого безпосереднього впливу на суспільну думку України 2 пол. 19 ст. цей документ не міг мати і не мав.

З наведених вище енциклопедичних відомостей про народництво в Росії випливає, що ніякого окремого українського народництва не існувало. Українці не створили жодної революційної організації народницького штибу і не зорганізували жодного «українського» замаху на царя, окремого і незалежного від замахів «Народної волі». Ряд визначних народників (А.Желябов, М.Кибальчич, Д.Лизогуб…) були свідомі українці. Але це нітрохи не змінювало твердого положення, що народництво як етап революційного руху проти царизму було великоруським за персональним складом, за територією руху, за поглядами учасників. На той час ще ніхто не думав, що українці можуть бути революціонерами (і менше всього про це думали самі українці).

Захоплюючись російським соціалізмом, українці не помічали, як разом з ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу та їхній містицизм (народ – носій вищої мудрості). Шевченко і Куліш орієнтувались у своїх націєтворчих стратегіях на мужика насамперед як на носія історичної пам’яті, тобто більше «лицарського сина», ніж «погані правнуки» шляхетського стану. Навіть Панасу Мирному не спало б на думку вбачати в Чіпці та Кайдашах носіїв неприступної інтелігентові «вищої мудрості» та по-пастернаківському їх «боготворити» (с. 592 – 593).

Але хто конкретно з російських народолюбців (яких О.Забужко вперто, але помилково зве «народниками») молився на ікону «Св.Хорь і Калинич»? Були й інші народолюбці:

Рецензент мій не відрізняє народу історичного, тобто діючого на поприщі історії, від народу, як персоніфікації ідеї демократизму. Перший оцінюється й набуває співчуття по мірі своїх вчинків. Якщо він витворює Бородавкіних та Угрюм-Бурчеєвих, то про співчуття не може йти мови; якщо ж він показує стремління вийти зі стану несвідомості, тоді співчуття до нього є цілком законним, але міра цього співчуття все-ж таки обумовлюється мірою зусиль, які народ робить на шляху до свідомості. Що ж стосується «народу» у смислі другого визначення, то цьому народу не можна не співчувати уже хоча б через те, що в ньому замикається початок і кінець будь-якої індивідуальної діяльності [М.Є.Салтиков-Щедрін ].

Від автора, який хоче бути істориком російської інтелігенції та її народолюбних ідей, можна було б сподіватись розуміння різних контекстів слова «народ», але в книзі О.Забужко я такого розуміння не знайшов.

Отже, якщо українці в кінці 19 ст. узяли собі за духовних батьків гірших російських народолюбців, а не ліпших, то хто ж їм з того винен?

Прихована драма української культури 20 ст. полягає в тому, що сформований в 19 ст. європейський тип інтелігенції, породжений козацько-шляхетською традицією, наша мазепинська «локальна спільнота лицарів святого духа», – був, задовго до свого фізичного знищення, силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений інтелігенцією російського типу – «народником» (с. 503).

Ця теорія української інтелігенції є чисто кабінетним витвором О.Забужко. Перевага її полягає в тому, що така інтелігенція є незалежною від російської культури. А недолік полягає в тому, що вона повністю суперечить усій сукупності наших знань про інтелігенцію 19 ст. в Україні. Досить перечитати «» Б.Д.Грінченка, щоб у цьому переконатись. Майже до кінця 19 ст. уся «відрубність» українського інтелігента від російського полягала в тому, що він пив горілку замість водки, їв галушки замість клецок і носив сорочку замість рубашки. На протязі майже всього 19 ст. існували тільки окремі українські інтелігенти або гуртки, з яких найбільший – Стара Громада – налічував аж 13 (тринадцять) душ. Це, звичайно, не дає можливості говорити про українську інтелігенцію як окрему суспільну групу, яка сама себе відтворює і свідомо розвиває свою окремішність.

Отже, війна проти народництва Оксані Забужко не повелась. Шкідливості російського народолюбства для українців вона не довела, а окремішності української інтелігенції 19 ст. від російської – й поготів. Єдине, що вдалося авторці – це засвідчити свою особисту ненависть до народолюбства як ідейної течії і до народу в обох смислах – і як абстрактної соціологічної категорії, і як конкретної групи людей. Ну що ж – були в Україні письменники-народолюбці, а тепер з’явились і народоненависники. Аби й того не бракувало…