Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку / Стилістика

Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку

Стилістика

Микола Жарких

X

Управління

Книга написана дуже важким стилем; часто трапляються місця, де просто не можна зрозуміти, що хоче сказати автор. Ось вам приклад:

Тим більше мала б нас насторожити та обставина, що як хвора «багатостраждальниця» Леся Українка позиціонується в нашій культурі чи не настійніше, ніж як власне письменниця. Нехай І. Франко з О. Маковеєм, включаючи стан її здоров’я в літературно-критичний дискурс, ще підпали — може, й несвідомо — під вплив дискурсивних практик своєї доби; нехай тим самим ще дається пояснити й датовані 1924 роком (час пробудженого в Україні інтересу до Фрейда й психоаналізу!) «критично-біографічний нарис» М. Зерова «Леся Українка», в якому історію життя письменниці зведено таки чи не виключно до історії її хвороби, та монографію М. Драй-Хмари, довірливо розпочату цитатою з М. Євшана, що Леся Українка, мовляв, належить до письменників, які поза творчістю «не мають біографії», а відтак її життєпис поділяється більш-менш на інтелектуальні й літературні впливи в молодості — та на «щорічні мандрівки в теплі країни» й «повсякденну боротьбу з смертю» в «другій половині життя» (у випадку неокласиків, щоправда, могли долучитися й інші об’єктивні чинники: як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням, котре прочитало Лесю Українку, — поки вони не підросли, інших читачів, крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтелігентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як М. Зеров, що «для Л. Українки читач уже народився» в сенсі соціологічному, як певний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим — страх сказати, і досі найкваліфікованішим! — зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-ти томах, і на їхню долю закономірно припала наймарудніша, «чорнова» дослідницька робота — первинний збір біографічного й архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, — відповідно, багатьох важливих сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто чесно не знали, обмежені тим, до чого були отримали доступ від рідних і близьких небіжчиці — свідків завжди безцінних, коли йдеться про живі деталі, але при окресленні цілої, як тоді мовилося, «сильвети» генія далеко не беззастережних, хоч би тільки в силу неминучої «історичної короткозорості», надмірної побутової близькости до предмета, — саме з їхніх, зокрема Квітчиних, уст була неокласиками так некритично прийнята на віру теза про буцімто відсутність у Лесі Українки суспільно значущої біографії, а відтак у полі зору немовби й не залишилося нічого іншого, як тільки ота «повсякденна боротьба з смертю», «тридцятилітня війна з туберкульозом», до того ж попередньо вже озвучена критикою і взагалі, надана до публічної диспозиції за загальним консенсусом української громади)… (с. 75 – 78)

Я признаюсь по щирості, що прочитав тільки перші 3 – 4 рядки цього унікального «речення», а далі лише пильнував, де, нарешті, з’явиться крапка.

Ну, що можна сказати про нього, окрім того, що воно довге, як собача пісня? Мені згадались слова поета:

Если полюбить способен,

гуслям старым ты подобен:

ты едва лишь тронешь их,

как созвучий золотых,

беспорядочных и звонких,

рой летит, в словах прекрасных

унимая сердца пыл…

Все це ми бачимо у даному «реченні»: і любов О.Забужко до Лесі Українки, і потік золотих звучностей, і дзвінкий хаос, і рій прекрасних слів, в яких О.Забужко виражає свою любов… Бракує тільки змісту: немає ані підмета, ані присудка, а за зв’язку і не питай! Тим-то я, говорячи про даний фрагмент тексту, і беру слово «речення» в лапки.

Речення, мої любі, – це об’єкт, який має підмет, має присудок, висловлює закінчену думку і закінчується крапкою. Так встановили старі українські граматисти, і доречно встановили: коли хто має закінчену думку і хоче передати її іншим, має писати саме так. А в цитованому фрагменті з усіх ознак речення є хіба що крапка в кінці. Але щоб зупинити потік слів, який розлігся на чотири сторінки книги, однієї крапки вочевидь мало, і довелось підсилити її дію, поставивши ще дві додаткових крапки.

Такі «речення» трапляються по всьому тексту (с. 44 – 45; 115 – 116; 158 – 159; 166 – 168; 307 – 309; 310 – 312; 560 – 561). Для них навіть вигадана спеціальна теорія «жіночого речення», викладена на с. 211. Таке речення не має ані підмета, ані присудка, ніже зв’язки. Воно складається з трубних звуків та знаків пунктуації:

Погодите, медведь, не ревите,

Объясните, чего вы хотите!

А он только «Му!» да «Му!»,

А к чему, почему – не пойму.

Оця ведмежа розмовність (яка для росіянина так само священна, як для українця – собача пісня) і є найліпшим зразком любого авторці жіночого речення. Теоретично воно, можливо, виглядає цікаво, але практично – кладе важку перешкоду для того, хто хоче щось зрозуміти в аналізованій книзі.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6909

Модифіковано : 6.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.