3. Біблія і гебрайська література
Моріс Верн
Переклад Лесі Українки
Коли поставити питання, маючи на меті властиву історію літератури: як приходиться Біблія до давньої єврейської літератури? треба відповісти: Біблія єсть збір книг, що зібрали жидівські теологи дохристиянських часів для релігійної й моральної науки своїх сучасників, щоб дати їм приписи культу і громадського життя. Ми знаємо староєврейську літературу тільки по Біблії, але ж Біблія не єсть єврейська література. Се єсть вибір із творів тої літератури, вибір, зроблений в певний час і для спеціальної мети.
Здумаймо собі, що кому-небудь із сучасних нам людей доручено зложити для вжитку своїх земляків книгу для релігійної потреби, для моральної науки і поради, користуючись для сього літературною продукцією Франції за остатні віки. Та людина, що візьме на себе се завдане, почне з того, що відкине при перегляді все світське, театральні твори, нерелігійну поезію, політичну історію і т. і. Треба уявити собі, mutatis mutandis, що подібним способом робили свою працю учені жидівські і наслідком тої праці утворився Біблійний збір. Здумаймо собі, що вони могли мати бібліотеку, зложену з усіх творів їх земляків: запевне вони відкинули все, що було невідповідне їх меті. Знов же, коли вони хотіли затримати деякі твори і завести їх у святий збір задля їх великої релігійної вартості, вони могли завважати, що при зміні обставин твори ті мусять бути теж змінені, прилагоджені до сучасних догматів благочестя.
З сього погляду Біблія здається нам вибором із давньої жидівської літератури, вибором, приладженим до виразної мети, що мали збирачі, – до релігійного й морального навчання. Сі збирачі, як ми тільки що бачили, могли належати до III і II ст., щодо П’ятикнижжя, Іс. Навіна і збору історично-пророчого, а щодо Писань, то десь коло християнської ери.
До якої міри при помочі Біблійних книг можна зложити хоч уривками історію жидівської літератури, се питання здіймалося часто і на різні способи. Між тими, що подавали найоригінальніші відповіді і найбільш варті уваги, ми спогадаємо Ед. Райса. Сей учений, користуючись останніми здобутками критики, пробує зробити нарис головних фаз літературного розвитку євреїв, признаючи при тому, що книжки релігійного змісту, єдині, які дійшли до нас, очевидно з’являють собою тільки один бік інтелектуальної роботи давних Ізраелітів. Літературні продукції, що складають Біблію, можна поділити на чотири періоди:
1) героїчний період, що займав час від початків нації, чи то завоювання Ханаанської країни, до Давидового завоювання Єрусалиму;
2) пророчий період, що починається за Давида і кінчається в час халдейського завоювання Юдиного царства;
3) церковний період, що йде від полону, чи Вавилонського вигнання до повстання Макавеїв;
4) період „книжників” (scribes), останній, що займав часи династії хасмонейської і кінчається Титовим зруйнуванням Єрусалиму (70 р. по І. Хр.).
Героїчна епоха, се та, коли сталі встанови, потрібні для нації осілої і певної в собі, виробляються серед заметні і невиразності первісних відносин поміж гуртами. Жодної довгої продукції літературної, всього скілька співів, от як пісня Дебори та плач Давидів на смерть Саула та Йонатана, що дійшли до нас, як спогади блискучих подій та надзвичайних справ; далі кілька скупих показів на релігійні відправи та на громадські встанови, яких сліди можна бачити, не вважаючи на пізніші переробки.
Пророцька епоха, се епоха сталого державного устрою. Релігійні думки доходять повного зросту і дають літературу, перейняту пророчим духом. Скрізь видно пророчу руку і в державних справах і в книжних. Тоді з’являються один по одному головні документи, що ввійшли в зміст нашого П’ятикнижжя, писання ягвістичне або пророче, що оповідає історію патріархів і долю жидівського народу від його початків аж до покорення Ханаанського краю, великі збірники промов пророків Ісайї, Єремії, Єзекиїла, Амоса, Осії, Міхея і т. і.; закони переняті пророчим духом, себто Второзаконня; врешті історія Ізраелітів від завоювання (книги Суддів, Самуїла, Царств), писані і суджені з пророчого погляду.
Після повороту з Вавилонського вигнання з’являється новий дух, церковний, попівський (prêtre). Життя національне, де всяк відповідав за себе, породило пророка, людину діла і живого слова; невільничий і залежний устрій невеличкої єрусалимської юдейської провінції сприяв зростові культа, розвитку дрібних його приписів без високої моральної вартості. Тоді з’являється церковний кодекс або писання Елогіста, третій великий документ, що увійшов у зміст П’ятикнижжя (два попередні документи – Ягвістове писання і Второзаконня); він становить грунт так званого Мойсеєвого закону і займає більшу частину теперішних книг Ісхода, Левітів і Чисел.
Кодекс церковний єсть справжній підручник церковних відправ і разом з тим у ньому маємо багато горожанських і громадських приписів. Трохи пізніше виходить у світ Літопис (Параліп., Ездра, Неємія), де національна історія переказується з погляду культа і його відправ. Потім, коли сі тексти були впорядковані і звичай надав їм авторитет святих книг, починається ера коментаторів, екзегетів, книжників (scribes), що займаються поясненням та впорядкуванням перекладу канонічних книг, але зміст сих книг уже не піддають дискусії.
Се план вражаючий; шкода тільки, що коли приглянутись до нього ближче, то видно, що він більше видається вдатним, ніж справді єсть. Так, із чотирьох періодів, наданих д. Райсом, два, перший і останній, не мають позитивного значення. Справді, уривки, що сей учений відносить до періоду, названого у нього героїчним, не складаються в цілих книг, дохованих до наших часів, але з коротких уступів і то непевних. Говорячи матеріально, тут нема з чого зложити позитивну главу історії літератури.
Сю саму увагу можна зробити і про четверту частину, де пишеться про епоху книжників та коментаторів. Щоб сей розділ мав основу, треба, щоб там була література екзегетики та парафрази; але ж сам Райс залічує туди книги найповнішого натхнення, найбільше проймаючої набожності, Даниїла і Псалми.
Зостаються два головні розділи; один із них належить до пророчої епохи, або часу давніх царств жидівських, другий до церковної епохи, або часу другого храма. Чи можна ж упорядкувати хронологічно Біблійні книги лише в сих границях і доказати, що кожна з них вийшла просто з обставин життя, що кожна відбиває дух і завдання різних окол і різних віків? Чи можна хоч визначити досить виразно те, що можна б назвати часом складання різних творів, щоб із сього вивести принцип класифікації не емпіричний, але справді генетичний і раціональний? Се дуже непевне.
Навіть та різниця, яку хотять установити між творами, що нібито походять від пророчого духа, і тими, де начебто видно церковний настрій, навіть ся різниця не може бути загально прийнята: сі твори раз-у-раз сплітаються між собою так, що їх можна відрізнити лише насильним способом, витягаючи їх із творів складаних чи зібраних, що дійшли до нас. Власне так роблять, коли беруть окремо документ ягвістичний яко твір IX або VIII ст. до Хр.; але ся нібито книга повстала тільки при помочі хірургічної операції, коли розрізали П’ятикнижжя на шматки більш чи менш великі, а потім із тих шматків сточили книгу, що давно зникла зо світа.
Те саме ми скажемо й про Второзаконня, хоч критикам здалось, що вони знайшли навіть дату і початок підвалини релігійного й літературного зросту давнього юдейства. Але можливо, що тут помилились, відносячи сей уступ до часу Йосії, а тоді все риштування новітньої критики падає. Подібну думку можна прикласти й до пророчих писань, як от Ісайї та Захарії, що поділені між різними віками та школами без жодної рації.
Таку саму пробу скласти давню історію жидівської літератури не раз робили інші вчені трохи в іншій формі. Сі вчені, – з них Ренан (найвидатніший у французькій мові і запевне найдотепніший), – говорять нам про стародавні поезії, де відбились великі діла минулого, де лунають події національного початку. І вже з X ст. до Хр. сі співи мали бути зібрані в один збірник, названий книгою Праведного або Війни Єгови (Ягве). З них, на жаль, дійшло до нас усього кілька уривків.
В царстві Ізраеля, або десяти колін, з’являється в VIII або в IX ст. до Хр. книга, призначена заразом і для подання законів і для звеличання предків нації, головно Йосифа, героя північних колін (документ Ягвіста); Юдине коліно і Єрусалим відповідають на те подібним же твором, що ми знаходимо в історичній частині документа Елогіста і в Десяти заповідях (Decalogue). В VII ст. Єрусалим видає повний збір законів, Второзаконня; врешті після полону складається, знов у Єрусалимі, ритуал культу (правнича частина елогістичиого документа). Прилучіть до сього історичні і пророчі книги, старанно розміщені і ви могтимете скласти цілу главу історії давньої літератури Сходу.
Як ми тільки що вказували по причині гіпотези п. Райса, такі гадки дають ілюзію здобутків і позитивних вислідків, але перед суворим переглядом не можуть устояти. Приписування книг чи уривків із Біблійних книг до віків, обставин і людей, що були раніше полону, се справа занадто непевна і не може становити міцної підвалини для історії літератури.
Встановімо ж тут принципи такі, щоб з ними можна було скласти при помочі Біблії історію давньої жидівської літератури, звичайно, тільки почасно.
Що таке історія літератури взагалі, напр. історія французької, італіянської, іспанської, англійської або й грецької та римської літератури? Се студії над серією творів, по більшій часті безперечно автентичних, добре відомого походження. Твори анонімні або непевного походження з’являються тільки виключно і неминуча непевність у тому, що відноситься до них, зовсім не заважає цілому викладові.
Шкода, що сього не можна сказати про історію жидівської літератури старого заповіту. Що в іншому місці загальне, те з’являється тут виїмковим; лише твори дуже пізніх часів мають певні дати; їх авторів і обставини складання можна ще пробувати визначити. Ось правила та увага, про які, здається нам, не слід забувати при сій справі, пам’ятаючи ті особливі та делікатні обставини, що склалися через наше неповне знання відносин творів до часів і авторів.
1) Література жидівська не має документів епіграфічних або пам’ятників із каменя й металу, по яких ми могли б напевне дібратись до часів раніше вавилонського полону. Ми маємо моавітський напис царя Меши, що відносять до першої половини IX ст. до Хр., і напис у Сілос, часів Єзекії. Сього запевне досить, аби утвердити нас у думці, що вже за часів давних царств були елементи культури, потрібні для народження літератури; але ж се ще зовсім не дає нам способу відносити з певністю цілі книги або уривки з них до таких стародавніх часів.
2) Література жидівська се, беручи загально, анонімна література. Автори різних книг зникають до певної міри перед своїми сюжетами.
Справді, ні П’ятикнижжя, ні збір історичних книг не мають імен авторів. Ми бачили, як радила тому традиция, надаючи твір головним особам, що виступають там: Мойсеєві, Іс. Навінові (Josue), Самуїлові і ін.
3) Але признання сього наводить нас на ще поважнішу увагу. Там, де з’являються імена авторів, як ось у властивих пророків і в деяких Писаннях, то се треба уважати за псевдоніми або псевдоепіграфи.
Отся псевдоепіграфія в давній літературі жидівській і її значення були доказані кілька літ тому назад і, здається, що їй прийдеться давати щораз більше місце. Перше було признано, що даремне було уважати авторами тих людей, яких імена стоять у заголовку таких книг, як Апокаліпсис, Еноха, Ездри, Варуха, псалми Соломона, книги другого канону: Мудрості і Варуха, потім книги канонічні: Еклезіаста, Пісня Пісень, Притчі, Псалми, Даниїла, Плач, книги Ісайї і Захарії в великій частині, книги Іоїля та Йони.
Те ж саме і з частиною законів П’ятикнижжя, власне Второзаконня, де Мойсей ніби говорить сам. Так врешті встановлено, що жидівська література коло християнських часів і раніших віків дуже широко вживала літературного звичаю псевдонімності, щоб віддати під захист стародавніх славутних імен моральну й релігійну науку, подану для сучасних людей.
Тепер повинність критики питати себе при кожному біблійному творі, де виставлено в заголовку яке імення: чи не єсть се наслідок літературної вигадки? Коли зміст книжки не відповідає часові виставленого автора, то нема чого відступати перед признанням псевдонімності і ми відважуємось розширити те, що було сказано про Даниїла, та й прикласти сей погляд до всього збору пророцьких книг.
4) Часи Відбудування відділяються від часів давних царств такою межею, що подібна до безодні. Старий Ізраель, відірваний від рідної землі, вертається в неї немов чудом якимсь і два віки смертельної непевності та лихоліття відділяють час Осії (кінець VII ст.) від того часу, коли відроджений народ жидівський може знову взятись до затяжної праці (коло 400 року). Отже допускаючи можливість, що або великі уривки, або й цілі книги могли доховатись через сі два розділяючі століття, затримались цілими серед різних небезпечностей, що загрожували їм, – ми все-таки думаємо, що треба уважати за трудну річ таке затримання в цілості серед різних перешкод.
Ми вже зауважили вище, що соціальне життя жидів так глибоко змінилось через той кризис, що книжки служби церковної і науки моральної, придатні для давніх часів, мусили прийняти чимало змін, щоб прилагодитись до нових обставин. Одно тільки, що слід, на нашу думку, признати роботою зробленою раніше полону, се скелет давньої історії, як ми вже сказали; та надзвичайно міцна підвалина, на якій збудовано історичні книги, мусила бути взята з літописів, що потім затратились, коли збір Судій і Царств був уже зовсім упорядкований ученими часів Відбудування.
5) Духові єврейському годиться признати творчу силу в більшій мірі, ніж се чинилось досі. Жидівські письменники мають великий хист до того, щоб „ілюструвати” яку ідею, щоб доказати на особах, конкретно, моральні ідеї. Коли вони хотять звеличати єрусалимський храм як єдину святиню, люблену Богом, вони здумують йому прототип, створений біля самого Синая, раніше, ніж жиди дійшли до землі Ханаана і, щоб надати ідеї більш ваги, вони здумують рухомий храм, надзвичайно мудро обміркований.
Коли хотять показати, що чужі нації нічого не варті проти народу, самим небом обраного за сина, вони оповідають, як могутня держава єгипетська по слову провідника єврейського народа терпить цілий ряд унижень, так званих „єгипетських кар”, і підводять сі події дуже зручно до з’явищ, властивих долині Ніла; врешті як епілог до сеї боротьби гордого володаря з Богом оповідається погибель єгипетського війська в хвилях Червоного моря.
Коли вони хотять навчити жидівський нарід не вірити чужинцям і боронити свою віру від пропаганди і прикладу інших народів, вони видумують різню Ісуса Навіна, оповідають, як Палестина була в кілька днів очищена від усіх своїх первісних мешканців, і стала вільним полем, де жиди мали оселитись і розвиватись по волі.
Ми могли б навести й більше таких прикладів. З них ми видимо, що взагалі даремно досі не признавано єврейському духові епічних здібностей і правдиво творчого дару.
6) Гляньмо в саму середину справи. Жидівський літературний дух, як узагалі східний дух, де в чому відмінний від західного. У нас зазвичай одна ідея повинна виражатись тільки один раз у творі доброго стилю; коли нам подають різні версії якої моральної чи релігійної науки, поетичного мотиву, історичного факту, то ми вибираємо ту версію, яка нам здається найбільш викінченою, і відкидаємо інші.
Жиди, як і всі східні народи, навпаки затримують поруч різні відміни того самого факту. В кінці минулого [18] століття критика завважила в Біблії сей літературний феномен і трохи помилилася з поводу його, коли говорила про суперечності там, де слід було просто признати різні варіанти на спільній основі. Коротше, жидівська література не така унітарна як наша.
Так у Шестикнижжю, сій справжній епопеї, кожний раз коли зачинається поважна подія, потоп, призвання Авраама, історія Якова, вихід із Єгипта, закон Синайський, ми стріваємо в традиційному тексті слід кількох авторів, що розвивали сі поважні теми немов паралельним способом, а остатній впорядник більш чи менш затримав працю кожного з них. Отже на тому заснували теорію, яку ми вважаємо не добре встановленою. Де інші бачать брак дотепності, якусь творчу неміч у рисах, що розходяться різно, там на нашу думку занадто багато сили, надмірне багацтво.
Євреї, думали ті теоретики, найчастіше вдоволялися сполучуванням до купи давніх народних переказів, часом позичених у сусідних народів, потім записуванням історичних спогадів, прикрашених із упливом часу. Так мали повстати П’ятикнижжя й історичні книги, компілятивні твори, що збільшувались мов кулі зі снігу через постійні додатки та переробки підчас семи чи восьми століть. Творчість жидівського духа показувалась ніби тільки в Пророках, Псалмах та кн. Йова.
Ми гадаємо, що такі погляди мусять зникнути, коли розібрати краще біблійні книги, і ми уважаємо, що творча сила дійшла до найвищого розвитку в творах жидівської літератури, що доховались до наших часів. Так, по нашому, жидівська література, така, як її знаємо з Біблії, єсть літературою пізнішою від часів полону. Традиція уважала, що Біблія приняла остатню викінчену форму за часу Ездри, ми ж покладаємо збір її в тих віках, що йшли зараз після сього реформатора, себто в IV, III, II і І до Хр. Ми гадаємо, що раніше полону мусили бути літературні твори, окрім епіграфічних пам’ятників, ex voto напр., що мусили знаходитись у святинях церковні обряди, що могли бути написані на кам’яних або металевих таблицях при дверях головних храмів.
В ті часи мусили напевне складатися пісні кохання, військові, набожні; ми думаємо, що до нас жодна з них не дійшла і що такі співи, як пісня Дебори, благословення Якова і Мойсея, плач Давида на смерть Йонатана, все те складання пізніх часів, а тільки автори їх брали теми історичних оповідань. Чи був власне перед полоном писаний збір законів? Ніщо сього не доказує, хоч досі вказувано не мало уступів, що ніби мають у собі уривки того збору законів, а власне Второзаконня і книга Союза (Ісх. 20 – 23; Ісх. 24). Безперечно були літописці, що впорядкували державні літописи і їх твір, дохований в часи полону, почасно увійшов у книги Царств.
Ми думаємо, що властива історія жидівської літератури починається коло 400 р.; при запевненому строї соціальному і релігійному учені, богослови, пророки збираються в учені гурти. Такий збір, – жидівська традиція назвала його „Велика синагога” або „Велика спілка”, – приложив свою працю до остатнього впорядковання кодексу та історії минулого. IV і III ст. здаються як раз вигідними для такої роботи; се взагалі час миру для такої жидівської спілки і разом із тим час постійного і живого єднання зі сходом і заходом, із Середземним морем і Єгиптом, теж із долинами Тигра та Евфрата.
Закон установлено і заведено в чудову оправу епопеї початків, але, як уже сказано, з усею плутаниною, з варіантами, подвоєннями, з тією вільностю способів, властивою східному духові. Національна історія теж перероблена і скрізь виставлена як моральна наука. Потім сю історію оживлено, давши життя пророкам, що спогадуються в ній; при помочі сміливої фікції в уста Ісайї, Єремії, Єзекиїла вкладено, відповідно обставинам їх життя, промови, що вони повинні були говорити до своїх сучасників. Ті самі навчання, ті самі картини вертаються по шість, по сім раз у різних формах, як у П’ятикнижжю і зборі історичнім. Як було вище сказано, сей потрійний безсмертний твір: П’ятикнижжя, збір історичний і збір пророчий мусів бути укінченим, окрім незначних переробок, у 150 р. до Хр., але ми не маємо нічого, що могло б нам дати підставу до встановлення певнішої дати; треба пам’ятати, що й ті, які ми даємо, теж непевні й гіпотетичні.
Не вдовольнившись працею в потрійному напрямі над законом, історією і пророцькими промовами, літературна діяльність юдейська бралася ще й до інших речей. За чотири століття до Хр. виростають твори досліду й моральної філософії, то гордої й пишної, то змисленної і чулої: Йов, Притчі, а в часи Хасмонеїв або римської влади: Еклезіаст, кн. Ісуса сина Сірахового і кн. Премудрості. Поезія кохання представлена в Пісні Пісень, де, здається, видно вплив розпещених звичаїв грецьких. Релігійна поезія виражена в Псалмах, то в глибоких і чулих словах, то в холоднуватих церковних співах. Даниїл весь палає тугою від релігійних переслідувань Епіфана та від надій, збуджених перемогами Макавеїв. У книгах Ездри й Неємії автор досить пізнього часу (запевне II ст. до Хр.) пробує відновити спогади Відбудування, послугуючись неповними переказами традиції.
В той самий час збирають під назвою Параліпоменон, із дивним запалом до всього, що. належить до організації культу, всю історію Ізраеля від початків до полону. Щастя, що се нове видання не було поставлене на місце давнього історичного збору, багато де в чому далеко вищого від нього!
Сей великий дар фантазії, що ми хвалили, породив іще одну дивно орігінальну парість літературної композиції – роман, або моральне оповідання, що розповідає долю якої родини, чи то долю народу, як от Рут і Товія або знов Естер і Юдіти.
Ось картина жидівської літератури й її зросту, яку, здається нам, можна визначити при помочи Біблії.