Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Кін. 06.1888 р. До М. П. Драгоманова

Кін. червня 1888 р. Колодяжне

Любий дядьку!

Дуже дякую Вам за лист, я страшенно зраділа, як одержала його, бо не сподівалась уже мати відповіді на мій лист, котрий, як я думала, не дійшов до Вас. Мені дуже було прикро думати, що Ви всі, може, сердитесь на мене, хотіла було другий лист написати, та вже не знала й як його починати, бо як мені вимовлятись та оправдуватись, то нема гірше. Не одписувала до Вас я через те, що думала, може, Вам нема часу возитись із моїми листами, бо мама казала мені, що Лідочка слаба, і Ви дуже заклопотані. Дуже я рада, що у Вас тепер усе гаразд, бо я завжди журюся, як почую, що у Вас яке лихо.

Я часто про Вас думаю і згадую які Ви, але Ваше лице, дядьку, то я ще трохи пам’ятаю, а Ліди то зовсім не можу згадать, та думаю, що й вона зовсім мене забула, навіть більш ніж я її, бо я пам’ятаю, хоч те, як ми з нею в Києві «стрибогів» різних представляли, та по стульцях стрибали, а вона, я думаю, і те забулась, спитайте її про те. Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я, може, й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе списати.

Я лицем і подобою, здається, мало змінилась, хіба що не така біла, як була, характер мій, я сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається, завжди я стараюсь бути якось щиріше, вільніше, але бачу сама, що все не так виходить, як би я хотіла: в мене виходить жарт тоді, коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж якось не так виходить, і від сього усього я не можу відчепитись навіть при розмові з мамою і Мішею, а вже з другими, то нічого й казати; я, по правді сказавши, й тепер трохи дивуюсь, що мені так легко пишеться до Вас, Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше, ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас, а тепер я бачу, що [Ви] з мене б не посміялись, якби я що й не дуже то дотепно написала, бо Ви знаєте, що я не стільки вчилась, скільки б хотіла, та й тепер не можу як слід своєю наукою зайнятись, не дуже багато читала, то що з мене й сподіватись можна.

Я стараюсь читати більш путніх книжок, хоч їх тут і трудно достать і більш попадається дурних книжок, ніж розумних, та я тепер їх мало читаю, часом навіть старі перечитую, які в мене є, Ваші тощо, аби не читать «от нечего делать» нісенітниці. З французьких книжок, окрім Жорж Занда, я мало читала в первотворі, більш у перекладах і то з новітніх натуралістів школи Золя, котрі мені зовсім не подобаються, бо мені здається, що в їх більше страхів різних, ефектів, ніж тої правди, або сама безпросвітна бридота. За цеє ж я не люблю і Толстого, та ще й за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його остатні твори, в котрих [або] окрім чортів та ангелів нічого не видко, або само тільки страхіття як, наприклад, «Смерть Ивана Ильича». — «Власть тьмы» мені теж зовсім не подобається, отже, я й просила прислати її не для того, щоб я так уже кохалась у Толстому, а для того, щоб побачить, як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі.

Читала я раз, не пам’ятаю чий, переклад «Тараса Бульби» по-французьки, взагалі він дуже гарний, але в тих місцях, де вживаються народні вирази, то дуже смішно виходить в дослівнім перекладі: наприклад, сучий син у його fils de chien, матінка ma petite mère і т. і. Сцени на Запоріжжі теж чудно виходили. Тож коли «Тарас Бульба», котрий все ж літературною мовою написаний, так чудно вийшов у перекладі, то яка ж може бути «Власть тьмы», котра писана найкацапішою мовою.

Щодо перекладів Тургенева, про які Ви мені писали, то я б дуже хотіла мати який-небудь з їх, найлучче коли б «Записки охотника»; я маю тепер усі твори Тург[енева] (мама недавно подарувала мені): читаю знов усе, дещо уперше читаю, дещо вдруге. Ліля наша теж гризе його, я тому рада, бо вона багато глупости читає, а Тург[енєв], може, її одіб’є від того. Оце б я ще писала та й писала, а тут треба вже кінчати, бо вже й так підганяють, кажуть, на пошту спізнюся, а тут ще Ліля нависає з дітьми, тягнуть кудись іти з ними, та нехай іще до другого разу, а то й так уже наскребла… Прощайте, любий дядьку, цілую щиро Вас усіх.

Ваша Леся

P.S. У нас тепер Міша, я йому показувала Ваш лист, він прочитав і нічого мені не сказав (бо він такої вдачі, що як затнеться, то нічого толком не скаже, що б у його не питавсь), а проте, як почув, що у мене є від Вас лист, то зараз сказав, щоб йому дати. Він тут удома всі книжки залишив і тільки з своєю математикою возиться, завжди він так, то задачі робить, то в математичних книжках риється, так у тому кохається, що нам часом аж смішно, він навіть, сам того не примічаючи, привик міряти людей математикою: наприклад, як часом каже про кого, що недотепний, дурноватий, то каже, що «він математики ні в зуб не знає».


Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 69 – 70, з рукопису Г.Лазаревського.

Починаючи з цього листа, наведені в копіях у рукописі Лазаревського, Лесині листи до М. П. Драгоманова і членів його родини писані «драгоманівкою». Прим. О.Косач-Кривинюк.

Можливо, що причиною вилучення цього листа з радянського видання 1978 р. були критичні зауваження Лесі Українки на адресу класиків російської літератури. Згідно норм комуністичного етикету, кожен український письменник повинен був дивитись на будь-якого російського автора знизу вгору, як на вчителя й авторитета.