23.01.1895 р. До А.С.Макарової
Софія | 11/I 1895 |
Оце які Ви, справді, дорога моя Антоніна Семеновна? Ну, винна я перед Вами, се так, та нащо ж уже наводити на мене таке, чого у мене і в мислях не було? Тепер же я Вам по правді розкажу, чому я не писала до Вас: перед виїздом з дому було мені не до писання, бо і часу не було, та й мене самої все одно що не було, так мої думки в різні сторони порозбігалися. А приїхавши сюди, я з місяць нікому не писала, навіть до мами з примусом писала. Стільки було нового, розмов, розпитуваннів, що ми розходились по своїх кімнатах тільки пізньою ніччю, коли вже люди не пишуть, а сплять. Ну, а потім я вже раз почала писати Вам листа, та згадала, що Ви вже, може, у Полтаві (як Ви писали мені), то й спинилася. До бабушки, як Вам відомо, я теж не дуже-то писала. А от тепер довідалась про Вас, то й пишу, не гаючись (сюди листи довгенько йдуть, то й Ваш я недавно одержала). Оце ж і вся причина мого неписання, як бачите, зовсім проста.
Тепер що ж Вам інтересного найперше написати? Скажу Вам, що, певне, на світі таки нема того, що люди щастям звуть (се, впрочім, не дуже ново!). От як я тут, здається, й могла б щасливою буть, так не виходить. Як я подивлюся на дядькове здоров’я, то й думати про щастя не хочеться. Дуже в нього на грудях розпухло (ото все та аорта роздимається), давить воно йому то на горло, то на легкі, і кашляє він, і болить йому в грудях, зовсім погано. Оце літом було лучче, як вернувся з Парижа, а тепер знов погано. Та ще ся проклята зима софійська з дощами та з вітрами. Здумайте собі, що ми ще санної дороги не бачили, а від Нового року до водохреща все дощі йшли. От сторона!
Та й взагалі тутешня сторона не дуже мені до сподоби, дикості ще багато. Коли б Ви знали, які тут речі робляться в «высших сферах» (та і в нижчих теж)! Куди там середні віки! І люди в цій Софії чудні – збор з усього світу, як зберуться до наших гості, то одразу на чотирьох мовах говорять. Сама Софія має вид звичайного, сказать би, нашого губернського міста, тільки що княжеський дворець замість губернаторського дому та міністерства замість усяких «присутствій».
Була я тут і в їхньому парламенті («народно собрание»), сподівалась щось дуже цікавого побачити чи почути. Ну, спершу воно й цікаво, як князь з великим парадом приїздив одкривати «собрание», говорив річ, а потім в перший раз мені вдивовижу була вся парламентська процедура, та тільки як я те все постигла, то так скучно стало, що я й ходити покинула. Більш там воду товкли, ніж діло робили. Та ще й те, що мені, як людині чужій, їхні справи мало відомі, то й мало інтересні. Та ще там в парламенті голос погано розходиться, то половину слів не чутно. А то, Ви не думайте, я б усе второпала, бо я вже тепер по-болгарськи трохи тямлю.
От і в театрі болгарському була, то все розібрала. Була драма з часів болгарського повстання проти турків. Доволі інтересна. Ще ж ми з Радою були у самій настоящій Болгарії (тут не настояща!) – у Філіппополі. Се дуже гарний город, в турецькому стилі побудований, з мечетями та мінаретами, і люди там такі восточні – болгари, турки, греки, цигани. Таке все чудне, вулички тісні, турецькі доми без вікон на вулицю, через що всі вулиці здаються сліпими, турецькі базари завалені виноградом та всякою садовиною. А кругом гори Родопські та Балканські, надзвичайно гарні. І от чудно, річка в Філіппополі, Мариця, так похожа на Псьол, що я аж пожалувала, чом з нами дядька нема, щоб він на неї подивився. Коли б мені, їдучи додому, попасти на Дунай та поїхати через Балкани, та вже не знаю, чи се випаде.
Вам, може, й скучно читати про такі турецькі враження, та коли ж тут все таке. Написала б я Вам більше про наших, та Ви про них з листів до бабушки читали, а щодо інших речей, то, може, й інтересно воно, та про нього в листах скучно писати. Дасть біг, не остатній рік на світі живем, ще колись побачимось, то поговоримо.
А тепер у мене до Вас просьба: напишіть, коли знаєте, чим скінчилась історія тих людей, – забула я, з якого вони села, чи не з Красної Луки часом? – що то торік одно одного різали, щоб «у царство небесне увести», як вони казали, і чи не вияснилось ще що-небудь в сьому ділі, напр[иклад], які там вони «святі книги» читали? Все те мене дуже інтересує, бо я чула, бувши в Гадячі, про сю справу і багато про неї думала.
Коли Ви мені про се не забудете написати, то я буду Вам дуже вдячна.
Не дбайте Ви про те, як Ви пишете листи, пишете Ви їх вже ж не гірше, ніж я, а вже найкраще чоловік пише тоді, коли не думає про своє писання. Я до листів літературної критики не прикладаю, то мені можна писати без усякого страху. Що то вже [за] переписка, коли до неї треба «со страхом божим и верою приступати»!
Не журіться Ви так дуже гадяцькими нравами – подивились би Ви тут! Свинства ще скрізь на світі чимало. А коли в Гадячі є ще такі добрі, щирі люди, як Ви, то ще, значить, і там можна жити. Бувайте здорові!
Цілую Вас міцно і прошу пересердитись, бо з Вашого листа я бачу, що все-таки ще сердитесь на мене.
Ваша Л. Косач
P. S. Краще не показуйте бабушці сього листа, а так хіба дещо перекажіть, та не кажіть про дядька всього.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 272 – 274.
Вперше надруковано в газеті «Більшовик Полтавщини», 1941, 25 лютого.
Подається за автографом (ф. 2, № 458).
Філіппополь (тепер Пловдив) – старовинне болгарське місто на річці Мариці.
Красна Лука – село, нині Гадяцького району Полтавської області.