19.04.1895 р. До М. I. Павлика
| Софія |
Шановний друже!
Більш тижня я не писала до Вас, і самій вже мені якось чудно. Кажучи правду, я тільки до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя. Недарма ж я вивчилась по-англійськи, далебі, читаючи твори великих письмовців анг[лійських] XVII ст., думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX в., коли ми так ганебно пропадаєм та ще й мовчки?
Ну, як же Ваші справи? Мені чудно, яке становисько зайняли «молоді» супротив дядька. Як се, справді, у нас викидають людей геть, мов шкарлупку з оріха, з’ївши зерно. Дикі у нас люди і жорстокі, хто знає, що треба зробить, щоб сі «жестокіє нрави» пом’якшали… Врешті що ж вийшло з «Гр[омадським] г[олосом]» і чим скінчились Ваші переговори з A. G.? Що з грошима на вибори? Коли почнеться у вас виборча агітація, я хтіла б се знати для того, щоб не приїхати у Львів у глухий час, коли там ні Вас, ні інших не буде. Я на прощання хотіла б побачити людей закордонних і приглянутись ближче плутанині політичній в Гал[ичині], та, може, ще знайшлось би що зробити, нехай би сей рік на чужині не минув даремне.
Рік на чужині… Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди. Знаєте, як у тій думі: «Ой неволе, неволе бусурменська, розлучила ти мужа з жоною, матір з дочкою…»
Розлука тяжка та стрівання не легше. Ну, нічого, будем битись, а там побачимо.
Робота моя була дуже перервана всякою бідою, але тепер я знов маю час. Дядина вже видужала від інфлюенци і вернулась на своє місце. Я лінувалась цілі свята і сливе нічого не робила, чогось було апатія найшла, може, через дощ невсипущий, що вже з тиждень ллє. Тепер знов status quo вернувся, і я вже більш не писатиму одного листа по два дні.
Бувайте здорові
Л.К.
P. S. Тут пройшла чутка, що Франко отримав професуру – се правда?
Посилка Ваша прийшла, але ще не отримана, не було часу за нею на гору поїхати.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 297 – 298.
Вперше надруковано у вид.: Переписка Михайла Драгоманова в Михайлом Павликом, т. 8, с. 237.
Подається за першодруком.
Датується за листом М. Драгоманова до М. Павлика від 7 квітня (в Болгарії користувалися старим стилем). Як твердить М. Павлик, разом з листом Драгоманова було вкладено лист від Лесі Українки (див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. 8, с. 236).
Після новітніх подій – Леся Українка має на увазі згадувану промову царя Миколи II з 17 січня 1895 р.
«жестокіє нрави» – цитата з драми О.М.Островського «Гроза» (1859): «Жестокие нравы, сударь, в нашем городе, жестокие!», уже згадувана Лесею Українкою в листі до М.І.Павлика з 23.01.1895 р.
Що Франко отримав професуру – на початку 1895 р. І. Франко підняв клопотання про затвердження його приват-доцентом при Львівському університеті. Йому було дозволено прочитати пробну лекцію на тему «Наймичка» Т. Шевченка, яка викликала великий інтерес у професорів і студентів, присутніх у залі. Але зрештою І. Франка не допустили до викладання в університеті.