26.03.1895 р. До М. I. Павлика
| Софія |
Шановний друже!
Певне, Ви досі лаєте мене, що я не посилаю фр[анцузького] перекладу, але се дядько запізнив, конче хтів сам перекласти і не дав мені навіть його в руки (лист Ваш до мене він отримав, коли мене не було дома). Поки ж він зібрався, то минуло два дні.
Він тепер погано себе почуває, вдень ще так-сяк, а вночі ціле горе. Ще, на лихо, він якось обернув день в ніч, вночі сливе не спить, а вдень увесь час в якомусь напівсонному стані. Дядина, звісно, з ніг валиться, я вдень помагаю їй чим можу, помагала б і вночі (я можу страх пізно лягати, коли треба), але дядько не дає, що з ним зробиш? Надолужаю роботою, переписала для друку дядькову брошуру для штундарів («Неволя веры в теперешней России») – переробка «Віра й гр[омадські] справи», написала й сама дещо про штундовий рух, так от дядько ніяк не скінчить переглядати, а то б я послала досі Вам сю замітку. Нехай згодом.
Ваші новини про «Гр[омадський] голос» вразили мене. Що за безчельність у сього Будз[иновського] і К°! Можуть бути певні, що від A[rbeit] G[eber-a] вони нічого не дістануть – дурень би він був. Я не маю жадного довір’я до сього співробітника «Діла», ci-devant співробітника «москвоф[ільського]» журналу. Наскільки знаю його особисто, то се чоловік безпринципний, хоч і педант (бувають же й такі!), у мене зосталось по ньому досить прикре враження.
Інших не знаю, але такий голова… Все оце погано і сумно. Але чого Ви кажете, що без цих панів Ви згубите грунт в Галичині? Я не зовсім се розумію.
Чи мають вони вплив на селян з своїм польським марксизмом? Врешті скажу знов: que le diable m’emporte, si j’il comprends quelque chose!
Ну, та що вже, біс біду перебуде, одна мине, друга буде! Хутко знов писатиму.
Бувайте здорові. Завжди готова на поміч Вам.
Л. К.
P. S. Твердість слухати все зостається, тільки як би се від дядька приховувати? Дядина дуже зажурена Вашими новинами.
Більш тижня я не писала до Вас, і самій вже мені якось чудно.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 291 – 292.
Вперше надруковано у вид.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. 8, с. 221 – 222.
Подається за першодруком.
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 313 – 314 з копії, одержаної від М.Д.Деркач. У цьому виданні лист датовано 29.03.1895 р. юліанського стилю. Публікації у «Переписці М.Драгоманова з М.Павликом» О.Косач-Кривинюк не зауважила, і тому вважала свою публікацію першою. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Датується за листом М. Драгоманова до М. Павлика, відправленим із Софії 14 березня 1895 р. в одному конверті з листом Лесі Українки.
написала й сама дещо про штундовий рух – я думаю, Леся Українка мала на увазі свою статтю «», про яку вона згадувала також в листі до М.І.Павлика з 8.04.1895 р.
Врешті скажу знов – Леся Українка написала цю фразу у листі до М.І.Павлика від 12.02.1895 р.