22.01.1903 р. До М. I. Павлика

Шановний і дорогий друже!

Як мені жаль, як страшно жаль, що так вийшло а Вашими листами. Я не отримала зовсім Ваших двох реком[ендованих] листів, а третій, від 10.XII, отримала тільки сьогодні, і то випадком. Не ждучи зовсім листів poste restante (мені здавалось, що я всім, і Вам теж, лишила свою адресу), я й не навідувалась до неї, а це сьогодні на пошті вже сам урядник, відправляючи мого рекомендованого листа, спитав, чи то не я тая signera Cossat, що їй вже здавна лежить лист на poste restante. Чому Ви не спитали у редакції «Вісника» моєї адреси, адже мені посилають його, то знають, і д. Гарматій теж знає?

Я не одрікаюсь, що винна, і я навіть так винна, що й сама собі пробачити не можу, хоч злої волі в тім не було, що я досі не написала до Вас. Отак, спочатку втома з дороги, потім робота, всякий клопіт, спішні листи, всяке нервове шарпання (єсть його доволі і в мене) одбивали мене, і все я щодень думала: от завтра напишу. Далі написала листа до de Gubernatis’a в справі дядькової італьянщини, сподівалась мати хутко відповідь та вже тоді написати Вам листа з якою приємною звісткою, щоб Ви на радощах простили мене за зволікання з листом. Тим часом de Gubernatis мовчить, хоч лист мій був рекомендований і назад не вернувся (я послала на університет Римський), то, певне, він дійшов до рук.

Ще й другу справу сподівалась я залагодити, власне з альманахом «Minerva». За 1902 р. його вже не було, і мені радили пождати до 1903 p., тим часом я оце недавно через тутешнього книгаря пренумерувала той альм[анах], а німецькі книгарі відповіли, що він зовсім сього року не вийшов. Книгар тутешній каже, що, може, по антиквариях ще є де «Minerva» з 1902 р. та що він не знає, яка може бути з нього користь і що ліпше спитати Вас, чого, власне, Вам у тім альманаху треба. Коли тільки адреси франц[узьких] та італ[ійських] вчених, то їх можна знайти у відповідних сьогорічних альманахах франц[узьких] та італ[ійських]. Напишіть, б[удь] л[аска], щоб я знала, чи вдаватись до антикварень, чи пошукати чогось нового.

Я, не отримавши Ваших «листищів» (найкраще, якби Ви знов прислали мені їх), не розумію гаразд, що там могло бути такого, за що б я могла образитись. У всякім разі запевняю Вас, що я не образилась би так, щоб замовкнути, а таки б обізвалась, бо коли Ви в чому несправедливо мене образили, то, значить, то було б непорозуміння, а я, Ви знаєте, не можу допустити між нами непорозумінь; якби ж Ви за що «поділом» вилаяли мене, то за що і ображатись?

Коли Ви ремствуєте на мене, що справа з дядьковою спадщиною не так іде, як би слід, то що ж я на те пораджу? Адже я казала дядині свою думку про віддавання дядькових паперів до Тов[ариства] (думку негативну), але ж не від мене залежить, віддати чи ні, і коли вона таки віддала, так що ж я можу зробити? Так само і про всі Ваші оправдання я їй, скільки могла, написала, і не моя вина, що вона заборонила мені писати їй виразно, а казала писати умовленими фразами, в які далеко не все можна було умістити, – може, вона не все зрозуміла, так в тім винна її конспіративність і моя незвичка до «езоповської мови».

Ви ж знаєте, що я не тільки не «вбивала клинів» між Вами і дядиною, але, навпаки, рада б їх витягти своїми руками, коли б тільки сила та зручність. І мене, і мою сестру (знайому Вашу) болить дуже, що дядина не знайшла способу порозумітися з Вами без помочі різних третіх осіб, та що ж можна зробити? Скажіть, я рада помогти, аби знала як.

З фольклорними матеріалами мій проект такий: коли вже таке сплелося з усіх сторін недовір’я, то може б, для всіх було вигідніше назначити над фольк[лорними] мат[еріалами] якого куратора, зовсім стороннього всім партіям, що мав би тримати у себе ті матеріали, давати їх Вам частками для використання, а Ви б, в міру використання, вертали б їх знов йому. Се, звісно, марудно, і далеко простіше було б дати їх просто Вам, та що ж, коли Вас гризуть і скубуть, то треба якось з тим рахуватись. Той куратор мав би бути заступником родини Др[агоманова], і папери, таким способом, лишились би в тій родині, не переходячи в руки жадних товариств. На такого куратора я б радила мого товариша і побратима в Празі (звісно, коли він згодиться), бо чоловік львівським «раздорам» сторонній, а родині Д[рагоманова] прихильний і має її довір’я.

За місяць, може, приїде сюди Ліда – Міка хворий на наслідки тяжкої скарлатини, і лікарі шлють сюди – я можу попросити її взяти з собою ті матеріали і вже сама пошлю їх, кому врадите, а дещо, коли тямитиму, може, і сама зможу спорудити? Списатись про це все, я гадаю, Вам ближче, бо з Праги і з Києва ближче до Львова, ніж до Сан-Ремо. Коли хочете, я можу написати до дядини листа в сій справі, а Ви знайдіть спосіб доручити його їй не поштою, хоч не знаю, чому б Вам не написати до неї. Я б написала і тепер, та, може, мій проект Ви відкинете, то й лист тоді не здасться, а я мушу тепер, надто сей тиждень, економізувати силу й час, бо маю масу наглої роботи і листів, а здоров’я, як на те, погіршало, і я починаю чути велику втому, а се мені зовсім не рекомендується.

Поки і я, і Ліда будемо тут, то можна й так: ми посилатимемо Вам частки матеріалу, а Ви їх в міру використання посилатимете Іванові в С[офію]; призначіть, якими ратами (чи порціями) маємо їх посилати, через які періоди часу і що, власне, та в якому порядку Вам потрібне (щоб не було задержки і гаяння часу). Все ж до літа, хоч би й з кураторами не вийшло нічого, буде хоч що-небудь зроблене, а там я, на поворіт звідси, вступлю до Вас, врадимо щось виразне, і я вже буду агітувати коло дядини, щоб якось забезпечити сю справу. Коли ж врадиться щось певне до мого повороту звідси, то я можу і сама привезти матеріали, кому буде призначено.

Більш, тим часом, я, далебі, не знаю, що порадити. Напишіть, як Ви на мою пораду дивитесь, то я зараз же пороблю «відповідні кроки».

Знаєте, хоч воно сумно, отой весь хаос нещирості земляків, про який Ви пишете, та мене він не так уже вражає, може, тим, що мені ті всі люди досить далекі, а найбільше тим, що я собі думаю: все минеться, одна правда зостанеться. По дядькові лишилось стільки писаної і друкованої правди, що її ніякі професорські навмисні помилки не затруть. Якщо справді «культ Др[агоманова]» став уже такий міцний, так можна усім тим «тоншим політикам» сказати: не трать, куме, сили, спускайся на дно.

А Вашу замітку чому не спробуєте дати до «Мол[одої] Укр[аїни]»? Я гадаю, там би надрукували.

Ну, простіть, не гнівайтесь, коли й є за що, на мене та напишіть хутенько, а я, далебі, відповідатиму точно. Ваші листи взагалі ховаю і привезу Вам всі.

Л. У.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 24 – 27.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 91 – 94.

Подається за автографом (ф. 2, № 1022).

Гарматій Григорій – український журналіст, приятель М. І. Павлика, знайомий Лесі Українки.

Губернатіс Анжело де (1840 – 1913) – санскритолог, професор Флорентійського, пізніше – Римського університету, приятель М. П. Драгоманова. Приїздив до Росії, свої наукові праці друкував у журналі «Вестник Европы». Згадуваний лист Лесі Українки до Губернатіса не відомий.

В справі дядькової італьянщини – Леся Українка хотіла одержати від А. де Губернатіса бібліографію праць М. П. Драгоманова, що друкувалися в італійських виданнях.

«Minerva» – наукові щорічники, в яких подаються адреси та відомості про вищі школи і наукові установи в усіх країнах світу, їх видання розпочалося з XIX ст. і продовжується й тепер.

Пренумерувати – передплачувати.

Товариство – Наукове товариство імені Шевченка у Львові (НТШ).

Все минеться, одна правда зостанеться – це не зовсім точно процитовані рядки з поеми П. Куліша «Грицько Сковорода»:

«Усе, мій синоньку, минеться, –

Бувало, Гриця наставляв:

Єдина правда зістанеться».

професорські навмисні помилки – цей вираз я розумію так: Павлик інформував Лесю Українку, що у виданні творів Драгоманова, яке готувало Наукове товариство ім.Шевченка, погляди автора спотворено. Ініціативу приписано професору Львівського університету М.С.Грушевському як чільному діячеві НТШ.

«Молода Україна» – український студентський журнал. Видавався у Львові в 1900 – 1902 рр.