Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Листи Лесі Українки / 1903 р. / 3.03.1903 р. До М. В. Кривинюка

До М. В. Кривинюка

18 лютого (3 березня) 1903 р. Сан-Ремо

Дорогий Михалю!

Я це все думаю, як назвати свою роботу (се для мене страх трудна річ — заголовки!) і тому не писала; думаю назвати: «Наша воля під білим царем» або «Наше життя під царями московськими, православними» — зважте, котре ліпше і так надрукуйте.

Самійл[енка] я теж не знаю, почерк нагадує щось знайоме з компанії «гасловців», але я не зовсім в тім певна. Я думаю, що «письменник» то І.М., а професура чи не література. Мені заміри «Волі» здаються цілком утопічними, — тут дав би Бог з своїми «фракціями» якось прожити, а куди вже там чужі мирити, та в той саме час, коли в рос[ійських] фракціях і партіях пішла «брань по всей линии». Мені здається, що українці зовсім не призвані до ролі миротворців, їх навіть історія на те не виховала. «Искра» та й інші фракції можуть ще й на сміх зняти за такі претенсії миротворства, або зігнорують їх. Принаймні, коли передо мною один поляк розвивав заміри помирити межи собою українські фракції і злучити їх з польською, що сидить у Києві, то мені трудно було відноситись до того поважно, і я сказала йому, що коли українці схочуть помиритись, то зроблять те самі, без посередництва сторонніх людей.

Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики». Яке нам діло, що «Искра» свариться з «Рев[олюционною] Росс[иею]»? Не наше діло їх мирити, поки вони нас не вибрали на третейських суддів. Чому, власне, маємо мирити ми, українці, а не поляки, не жиди і т. д.? Нам важно, як ті обидві (чи багато) фракції відносяться до нас, до нашої справи і відповідно тому ми мусимо рішити, з ким нам битись, а з ким миритись, та й то має практичне значення тільки тоді, коли ми самі заявляємо своє існування якоюсь роботою і впливом, інакше буде: сердилась баба на торг, а торг про те й не знав.

Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам «вертати своє». Я вважаю слушним, щоб скоріш, напр[иклад], «Рев[олюционная] Россия» видавала в свій кошт переклади своїх видань на укр[аїнську] мову, ніж щоб молоді і убогі укр[аїнські] організації видавали рос[ійські] праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки «старшим братам» — ми вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть «податків крови» для терористичного руху, — коли ж ті рос[ійські] видання призначаються для України, то се не наше діло служити «обрусению», хоч би й революційному.

Те, що українець схоче сказати до відомості російській, чи «общерусской» публіці, те він може сказати в формі, напр[иклад], «письма в редакцию», або «иностранной корреспонденции» в якому, вже існуючому рос[ійському] рев[олюційному] органі, а творити для того окремі видання і коштовно і зайво. Я була б рішуче против такої трати тяжко зібраних фондів українських. Щоб бути консеквентними, то прийшлось би не двоязичні, а десятиязичні органи видавати і мирити всі литовські, жидівські, вірменські і т. д. фракції межи собою, а на те нас не стане. Досить уже, що цензура примушує укр[аїнських] лібералів до двоязичія, а революціонерам безцензурним воно ні на що не здалось.

При сій нагоді скажу Вам, що в свій час орган, видаваний на укр[аїнській] території (гектографований «Вперед») не хотів (напевне знаю) прийняти ані стрічки по-українськи на свої шпальти, та й ні одно російське (не українофільське) видання досі не друкувало українських (по мові) праць. Се, коли хочете, зовсім натурально, та тільки нема чого нам платити за ігнорування гомеричною гостинністю: нехай іде кожний до свого намету, коли так. Ініціатива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не раз і не була підтримана з боку «старших братів», — нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть і не завважають, чи ми є на світі. Годі!

Коли ми станемо для «братів» цікаві, то, повірте, згадають і знайдуть вони нас і самі. Я не просилась ніколи до спілки з рос[ійськими] емігрантами, але вони мене знайшли і ще дуже гречненько просили перекладати їх видання і стати у пригоді, бо, значить, я їм потрібна. Перекладати дещо я згодилась, але на правах рівного з рівним, не пристаючи ні до якої фракції, нікого не мирячи, а просто собі як перекладач незалежний. Я думаю, що таке становище єдино натуральне в сих відносинах. Якби ж я при тій нагоді стала миротворствувати, то мене певне б висміяли, та й по заслузі.

Про полтавський рух, коли хочете, можу постачити Вам хоч і тепер дуже добрі матеріяли, але сама не маю часу писати. Про страйк в Гал[ичині] варто б теж написати (натурально, по-укр[аїнськи]), або хоч скомпілювати з галицьких друкованих матеріялів. Кореспонденції і до Бунду і до інших варто посилати, але як лишиться час від праці для своїх.

Щодо злучення українців, то, в принципі, се добре, але я не маю поняття, наскільки се досяжно, бо не знаю гаразд, як стоять тепер групові справи і комбінації, з ким варто лучитись, кого варто брати поважно, а кого ні і т. п.

Я читала звістку в «Ділі» про якусь «Добру новину», орган, нібито, соц[іал]-дем[ократичний], та мені здавалось, що вона вийшла в Чернівцях, а не у Львові. Самого журналу ще не бачила.

Ну, треба кінчати, а то втомлюсь, се вже сьогодні другий напівділовий і довгий лист. Тьотя Єля і Юрко вже тут від 1 березня, а Оксана з Тосею застряли по дорозі в Венеції, та й досі їх нема, з чого я зовсім незадоволена.

Взагалі я не зовсім з Оксани задоволена: вона хоч тепер не почувається слабою, але риси егоїзму і невважання на дружніх людей (напр[иклад], на тітку, що її гляділа і, можна сказати, врятувала) кидається в очі, і коли то не ознака хороби, а «нормальна» риса, то хто зна, чи се ліпше…

Тітка Вам пише сама. Я за сі 3 тижні вернула вагу першого місяця і почуваюся ліпше. Все таки стережусь і працюю мало. Цілую Вас і руку стискаю.

Леся

P.S. 4.III [19 лютого ст. ст.]. Тітка затримала одправку мого листа, тому роблю приписку. Оксана і Тося приїхали сеї ночі. У Окс[ани] дуже добрий вигляд, просто пізнати не можна; здається, вона ніколи так добре не виглядала. Вона впала в ту крайність, що занадто впевняється на радикальність своєї поправки, ну, та се, принаймні, весела крайність і то добре.

Чому Ви пишете, що не знаєте, чи будете далі вчитись?

Я, на повороті, конечне буду у Вас у Празі. Знаєте, коли я так кажу, то то вже напевне. Нам конче треба побачитись по сей бік кордону.

Те, що пишете про Ліліну «переписку», все таки неприємно. Ті чорти, як почнуть сіпати, то вже трудно відчепитись.

Бувайте здорові ще раз.


Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 666 – 669, з архіву М. В. Кривинюка.

Попередній лист | Перелік листів | Наступний лист

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1810

Модифіковано : 19.02.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.