18.03.1903 р. До сестри Ольги

Люба Лілеєнько!

Твій лист, отриманий сьогодні, зробив на мене враження докору, але, хоч я «не признаю себя виновной», я не ображена, тільки хочу «представить свои оправдания». Скільки пригадую, я завжди відповідала тобі на листи хутко, а коли рідко писала «не в відповідь», то тільки через те, що в мене ледве ставало часу й енергії писати і нагальні листи: факт той, що рідкий день я не пишу кому-небудь листа (а часом і по 3 – 4 в день), і все-таки вічно «в довгах» і вічно під докором. Певне, тут винна моя організація, невміння розпоряджувати своїми силами чи що інше, тільки запевняю тебе, не зла воля і не забуття про існування тих, кого я люблю, бо я не тільки про існування, але й про неіснування дорогих людей ніколи не забуваю.

Певна річ, мені далеко до того, щоб бути так зайнятою і стільки працювати, як ти, тільки ж мені не дають стільки працювати (навіть 1/10 стільки!), а навіть і мій «6-годинний робочий день» часто приходиться мені наполовину скорочувати і поміщати в нього і літературу, і листи (я їх і досі не навчилась писати короткими). До того ж всі зимові місяці я, власне, найменше старалась писати до близьких людей і обмежувалась переважно діловою перепискою, бо, знаючи, що всі мої близькі люди нервові або життям пригнічені, я не хотіла журити їх, а веселого мало могла написати. Тепер я знов маюся ліпше, то й писатиму з більшою охотою, зимою ж мені жилось досить-таки поганенько.

Часті і довгі періоди безсоння і підвищеної температури, бронхіт, інфлуенца і всякі істеричні симптоми обезсилювали мене і зменшили було вагу навіть против того, як я сюди приїхала, і я тільки за останній місяць знов вернула собі поправку (1 k[ilo]) першого місяця (ноября).

Нервовість моя сеї зими взагалі більша була, ніж навіть минулої, і через те я боялась, що коли не факти, то самий тон моїх листів видасть мене перед моїми кореспондентами (та, певне, воно так і бувало, напр[иклад], в моїх листах до тебе). Літературні невдачі, полеміка і деякі «дрязги» ще більше було загострили нервовий стан і додавали моральної втоми. Ну, при такому стані писати власне до тебе, я думаю, просто не слід було, бо й так уже тобі останніми роками від родини мало доброго приходить, недарма тобі страшно й подумати попасти знову між ту родину.

Я ж, коли пишу до тебе, часто не витримую і, власне, зачіпаю ті теми, які найбільше можуть вражати твої нерви, хоч я зовсім не вважаю, що так слід робити, але з того винна моя істерична невтримливість і, таки справді, погана звичка нас всіх поводитись з тобою так, як мовби ти була здоровша нервами від нас. Ти пробач за минуле, а надалі я постараюсь не попадати в сю помилку, бо справді тобі треба відпочити від всяких наших «проклятых вопросов» і не розтрачувати сили на те, що або не від тебе залежить, або само по собі не варте трати. Бо, властиве, мені все одно навряд чи хто поможе справитись з моїми особистими трудними питаннями, а так «бездаремне» сушити ними голову і серце близьким людям і шарпати їх хворі нерви – то се вже егоїзм з мого боку.

Я ще маю силу, більш винослива, ніж, може, всі в нашій родині, і через те повинна більше оглядатись на інших, ніж се робила досі. Я обіцяю тобі у всякім разі не лишати тебе більше так довго «на безлисті», а якщо те й станеться коли з яких-небудь незалежних від мене причин, то я прошу тебе не вважати ніколи, що то я забула про твоє існування, і не боятись «нагадувати» про себе, в якій хочеш формі, коли тільки в тебе самої буде на те бажання.

Тепер ще скажу, що ти даремно думаєш, нібито тільки до тебе наші всі так рідко пишуть, і даремно бачиш в тім якесь ігнорування тебе. Після мого виїзду з дому мені, напр[иклад], ніхто з родини (і ти теж) цілий місяць ні слова не писав, потім папа і мама на кожних 3 моїх листа відповідали тільки раз, і то кожне по черзі, Оксана з Запруддя написала двічі, а з Києва і з Мюнхена ні разу. Найчастіше писав Міша, а Шура тільки раз одкритку прислала. І все в такім же роді.

Я не думаю однак, щоб то вони справді всі про моє існування забували чи робили те по злості, а так воно по різним причинам «якось виходить» у них: хто зайнятий, хто хворий, хто не в настрою, хто взагалі не любить писати, хто «збирається», хто жде перше від мене листа і т. д. Я вже перестала сердитись, а тільки стала так поступати: мені лист, то й від мене лист, мені нема, то й від мене нема. І то дало дуже добрі результати. Раджу й тобі такий метод.

Що Кр[ивинюк] тобі часто пише, то зовсім натурально, а з другого боку, якщо ти йому часом скоріше відповідаєш, ніж, напр[иклад], на мій останній лист, то я за те зовсім ніякого зла до тебе не маю, бо ти ж не можеш всім близьким моментально відповідати, а силою речей мусиш якийсь вибор робити.

Правду кажучи, і мене тепер найбільше захоплюють теми не до писання, але поговорити про них з тобою я б дуже хотіла (все то речі досить об’єктивні) і через те, в протилежність тобі, виразно хотіла б там бути літом, де будеш ти, хоч на короткий час. В іюні збирається навідатись в Київ Кльоня, я конечне хочу бути на той час там, може, і ти б над’їхала для «встречи трех друзей»? А після того я раджу тобі просто і без всяких розмов та «обсуждений» їхати туди, куди хоч найменше неприємно, коли вже не зовсім приємно, напр[иклад], в галицькі гори, куди тебе вже давно запрошують.

Розмови ж і «рассуждения», коли вони будуть потрібні, я можу взяти на себе: коли мені приходиться відстоювати не свої інтереси, а чиї-небудь з близьких людей, то я тоді менше нервуюся і з більшою енергією поводжуся. Позволь мені так боротись за тебе сей рік, як ти торік боролась за Оксану. Се буде тільки справедливо, бо торік я занадто мало помагала тобі і допустила, що тебе буквально заїдали всякі «обов’язки». Почасти се й через те вийшло, що я запізно приїхала і застала тебе вже в запряжці, а потім ти ображалась моєю недостачею ініціативи в дрібних справах (вона більше вихована літами фізичної безпомічності, ніж вроджена, і я сподіваюсь ще знов розвити в собі ту ініціативу) і на мої щирі, хоч, може, недотепні питання, чим я можу тобі в даний момент помогти, відповідала, що нічим, бо як розказувати та поясняти, то ліпше самій зробити.

Для того, щоб знов таке саме не повторилось, я хочу на се літо не помагати, а замістити тебе в родині, тоді силою річей муситиму більше ініціативи проявити. Сього літа умови будуть легші, бо можна сподіватись, що Оксана буде здорова і могтиме сама себе глядіти і жити, де і як схоче. Дора ж коли знов до передержки доскачеться (а се таки можливо при її теперішніх «успехах»), то можуть наші і кого-небудь чужого запросити їй на учителя, а зовсім не потрібно, щоб ми собі нерви розбивали «родственным» ученням, бо то відомо, що краще цілу школу чужих учити, ніж одного родича.

Коли ставало грошей Дору по балах і театрах водити та сукні їй на такі виходи справляти, то нехай знайдуть гроші і на репетитора, се, може, й дешевше коштуватиме, ніж лічення нервів домашніх учительок. У всякім разі непотрібних жертв не маємо чого приносити, бо наша сила повинна не тільки родині служити. Я вважаю, що ти вже своє одслужила, а за минуле літо навіть переслужила. Минуле літо і тобі, й мені досі боком вилазить. Я вважаю, що то в тобі просто нервовий настрій говорив, коли ти писала: «Про яке місце не подумаю, то бачу, що всюди чисто щось насмикуватиме нерви». Я думаю, що все ж спокійніше від, напр[иклад], Петербурга місце дуже легко знайти, чи буде то Запруддя або Колодяжне, чи Одеса, чи галицькі гори, чи гостина у котрої з товаришок, а всякі образи і трагедії ти перебільшуєш в уяві.

Я берусь тобі в три дні переконати наших, що тобі треба побути не дома, ну, хоч місяців два, і я певна, що се мене ніяких драм і трагедій не коштуватиме. Вони тепер уже й сами до таких, як раніше, драм сили не мають, і з ними тепер легше трактувати, я се по деяким фактам сеї зими бачу. А на легкі невдоволення можна просто не вважати, надто не бачучи їх на очі.

Ти можеш просто написати, що тобі лікарі забороняють жити в сім’ї або що тобі треба бути в горах чи на морі літом (і се буде зовсім справедливо, бо се й без лікарів кожний учебник скаже), та й баста. Схочеш, заїдеш на скілька днів додому, а ні, то й ні. Тільки не бери на літо ніякої обов’язкової роботи і не захоплюйся тим, що як дуже ніколи, то на нерви легше. Се тільки психічний обман, я се знаю добре по собі, і веде він тільки до гіршої реакції. Навпаки, як ти хоч з місяць побудеш без всякої запряжки (науки, учительства, глядіння хворих, устроювання вечорів, бігання по справах і т. и.), то, може, перші дні тобі здасться гірше, а потім таки ліпше стане, і то замітно.

Коли стільки шансів тобі зостатись на другий рік, то чи не краще плюнути на ті екзамени та й спинитись рішучо на думці кінчати за границею? ніж витягати з себе жили хронічно, так ліпше ж ту енергію потратити «единовременно» на «госуд[арственный]» екз[амен], скінчивши курс за кордоном.

Мені страшно досадно, що Оксана спиняється на думці їхати з осені в Петерб[ург] на Бестуж[івські] к[урси],от уже не варт! Прав ті курси все одно ніяких не дають, а наука (математика) вже ж за границею скрізь не гірше поставлена, що ж до «чужини», то й Петербург чужина, та ще й погана, і для Оксаниного здоров’я, може, й фатальна. Вона «на чужині» в Мюнхені, здається, далеко не скучала… Ну, та, може, ще до осени одумається.

Тепер Оксана вже зовсім врівноважилась після деякої екзальтації з Мюнхену і подорожі по Італії. Перше все рвалась то в Монако, то на човен, то в гори і приходилось мало не силою притримувати її, а потім одіспалась, одгодувалась і тепер сама розумніше свою силу вживає, гуляє, але в міру, читає, пише дещо, перестала з Юрком сваритись (правда, що і я різко заявила, що мої нерви тепер сварок не зносять і що я прошу покинути прикрі розмови при мені), навіть мені де в чому помагає. Що їй Сан-Ремо йде на користь, то видно хоч би з того, що за 2 тижні вона 1,2 k[ilo] «нагуляла» (більш, ніж я за всю зиму!). Як і далі так піде, то можна тільки радіти.

Вона тобі, певне, докладно описала наш триб життя і всіх і вся, то я вже не буду описувати. Скажу тільки, що т[ьотя] Єля якась слабша тепер, ніж торік, і що відносини, які встановились у неї до Тосі і Оксани, досить неприємні, хоч я ще не трачу надії, що вони поправляться знов. Юрко теж свариться з О[ксаною] і Т[осею], але то пусте і вже минає. Петро Вас[ильович] тримається до всіх дружелюбно, і з приїздом його відносини поправились. Нас тут тепер дуже багато (14 чол[овік] в домі), але вже з неділі починається роз’їзд. Я пробуду тут ще місяців 1½, а потім поїду до Праги і до Черновець (у Відні і в Львові не знаю, чи буду). Оксана до Черн[овець] не хоче, то ми з нею після Праги роз’їдемось і вона поїде додому. В іюні, як я вже казала, я думаю бути в Києві, тільки ще не знаю, в яких числах.

В іюні, як я вже казала, я думаю бути в Києві, тільки ще не знаю, в яких числах. Пишу я тепер не так-то багато і все більше неплатно, бо «на авось» не хочу розпочинати платного. Стараюсь дістати зарібок. Тим часом дістала запрошення від фірми («Донская речь») перекладати з українського по 15 р. від аркуша – капітал не великий! А ще від трьох збірників маю запрошення надіслати «якомога більше» – gratis, ну, звісно, «для слави козацької»…

Скажи п. Русовій, що я приймаю її запрошення, бо вже давно мала на думці писати щось на тему народних казок. Найбільше інтересує мене тема казки «Гнат-Булат», подібна до теми «Armer Heinrich» (що взята за основу в новій драмі Гауптмана), тільки в українській казці замість прокаженого виводиться обернений в камінь, а замість дівчини – вірний товариш (або джура), що кров’ю своєю розбиває чари і оживляє камінь. Я тільки не знаю, чи в моїй версії буде ся казка годитись для дітей, то, може, я перше напишу дві інші: «Яйце-райце» і «Жар-птицю». Найкраще хіба «Яйце-райце», бо ся тема оригінальніша і з ліричними елементами, тимчасом як «Жар-птиця» нагадує «Конька-горбунька» і може скинутись на наслідування, до того ж чисто епічна, а мені чиста епіка мало вдається.

Я не можу точно визначити термін, коли напишу казку, бо я ще не думала про неї інтенсивно, а без настрою і «навмисне» писати не вмію. Думаю, що раніш літа не напишу, бо тут я не маю ніяких етнографічних збірників і не можу «начитатись» так, як треба, для того щоб витримати потрібний стиль. Крім того, я маю тут багато іншої роботи, яку мушу покінчити, власне, до виїзду додому. Літом же, певне, напишу, ну, може, в іюлі-августі, хоч зовсім напевно таки не можу сказати, бо поема не те, що критика або переклад. Якщо п. Русова має вже ілюстратора, то може йому заздалегідь, хоч і тепер, замовити ілюстрації до казки «Яйце-райце» по тексту Чубинського, бо головні моменти у мене будуть ті самі. Тільки я прошу не пускати до друку ілюстрацій, не показавши мені. Найкраще було б, якби я могла з самого початку сама списатись або на словах порадитись з ілюстратором, щоб наша робота була якомога в одному стилі і справді одна одну доповняла. Ідея сього видання мені дуже подобається, і я хотіла б додати всеї сили, щоб не зопсувати її виконанням. Та ще я не знаю, для якого віку дітей хоче п. Русова видати казку, коли для більшого, то «Яйце-райце» годиться, а коли для меншого, то, може б, краще простішу яку взяти, тоді б підійшла тема про «Дідову дочку і бабину дочку», хоч, зрештою, для зовсім малих я не берусь писати вірші, почуваю, що вийде фальшиво. Мені здається, що для зовсім малих могла б написати Люся або Лора, я бачила їх проби в тім напрямі, що досить мені подобались.

Може б, п. Русова, поки влагодить свої видання, взяла б для розпросторювання (на комісію абощо) трохи нашого збірничка, що ми з Кльонею видали («Дитячі гри, пісні й казки. Издание Общества исследователей Волыни»), воно все ж трохи підходить під її програму.

Спасибі, Giglio mio, за клопіт про мою статтю, мені сором, що ти про неї турбувалась, коли й так зайнята і втомлена, я вже тебе не зачіпатиму більше з такими речами, бо шкода твого часу.

Як можеш, то пиши часом одкритки, бо, скажу правду, я боюся за твоє здоров’я, найбільше та спина і боки не тішать мене. Я була б дуже рада, якби ти покинула екзамени і поїхала б, наприклад, до тьоті Єлі на весну. Я певна, що з того ніяких драм не вийшло б, а коли хочеш, то я можу вивідати настрій і «уготувать тобі путь» так, що тобі зовсім ніяких прикростів при тім не буде. Тільки не пригнітайся так духом і не перебільшуй в уяві того, що само по собі пусте, і пам’ятай, що ніколи в нашій родині не будуть проти тебе всі, що завжди таки буде хтось такий, хто буде готовий тобі хоч «руку подать в минуту жизни трудную», коли вже не тямить нічого ліпшого.

Цілую тебе міцно, Ліліцика моя.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 52 – 54.

Вперше надруковано скорочено у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 455 – 457.

Подається скорочено за автографом (ф. 2, № 342). Фрагмент «Часті і довгі періоди… не знаю, в яких числах» відновлено за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 13, с. 237 – 241.

«Донская речь» – видавництво, засноване 1903 р. в Ростові-на-Дону, випускало суспільно-політичну і художню літературу, закрите царським урядом у 1907 р. Видало в перекладі Лесі Українки російською мовою оповідання І. Франка.

Від трьох збірників маю запрошення – Йдеться про літературні альманахи «З-над хмар і з долин», «З потоку життя» і «На вічну пам’ять Котляревському».

Русова Софія Федорівна (1856 – 1940) – культурно-освітня українська діячка.

В новій драмі Гауптмана – Можливо, йдеться про соціальну драму Г. Гауптмана «Роза Бернд» (1903).

Коли напишу казку – «Яйце-райце» і інші названі в листі казки Леся Українка не встигла опрацювати.

маю тут багато іншої роботи, яку мушу покінчити, власне, до виїзду додому – думаю, тут ідеться про «Замітки з приводу статті «Політика і етика»», нарис «Наше життя під царями московськими» та переклад «Казки про неправедного царя» Ф.Волховського, які Леся Українка не хотіла везти через кордон в Росію.

Чубинський Павло Платонович (1839 – 1884) – український етнограф. Йому належить видання фундаментального збірника «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (тт. 1 – 7, 1872 – 1879).

Лора – особа не встановлена.

клопіт про мою статтю – про Марію Конопніцьку.

«Руку подать в минуту жизни трудную» – парафраза, утворена із віршів М. Ю. Лермонтова «И скучно, и грустно…» («И скучно, и грустно, и некому руку подать в минуту душевной невзгоды…») і «Молитва» («В минуту жизни трудную теснится ль в сердце грусть…»).