Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

27 – 28.04.1900 р. До сестри Ольги

Київ 14.IV 1900

Христос воскрес!

Лілея моя лілейная! Аж тепер можу тобі написати, а то при найліпшому бажанні не могла. Діло в тім, що передсвятковий час пройшов дуже сутужно і втомно для мене: спочатку ото слабувала Оксана, як ти знаєш, і я навіть боялась для неї якогось тифу, бо здіймалось багато вище 40°, однак пролежала вона тиждень і встала здорова, хоч і тепер живіт часто болить, але то вже так собі, звичайним способом.

Ледве тільки встала Оксана, злягла Дора, була у неї пропасниця, але дуже сильна, так що цілий страсний тиждень був з нею клопіт. Обидві пацієнтки, в міру того, як слабли, переходили в мою хату, і я їх уночі гляділа. Наші старші тим часом виїздили: спочатку їздив у Колодяжне папа, а далі, на страсному тижні, мама, отже, мені прийшлось і передсвятковий клопіт взяти на себе, правда, остатніх два дні мені трохи помагала Оксана, але я не хотіла багато її помочі, бо вона ще тоді не оправилась як слід по своїй слабості.

Ходила я і на базар, пекла мазурки, шила, прибирала, гляділа Дори, приймала навіть гостей при всьому тому: приїздив Френкель і Серг. К., а крім того, заходили різні чоловіки, вигнані жінками з дому на страсному тижні «за ненадобностью». Межи всім тим їзда на Крещатик, вставання вночі до Дори і т. і. не лишали й хвилини вільного часу. Думала вже на свята взятись до писання листів і уліт, «но не тут-то было»; вже в першу великодню ніч мусила я сама себе одливати водою, бо Оксана і Дора спали, а більш нікого дома не було (мама ще не приїхала була, а папа і Микось по церквах ходили).

На перший день, як завжди, цілий хаос візитів і всякого вештання, а ввечері був уже в мене такий грандіозний припадок, які тільки після вприскуваннів та в Ялті бували, та так він мене розтрусив і приголомшив, що я вже більш нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням і апатією і зовсім жити не хотіла. Оце тільки сьогодні, здається, прийшла в норму і вже беруся до листів.

15.04. Вчора не прийшлося скінчити листа. Заходилась мама вибиратися в Гадяч, ну, і не вибралась, а виїхала сьогодні рано, але вже ти знаєш, що як мама вибирається в дорогу, то вже тоді комусь листи писати трудно. Писала я тобі, що вже візьмусь до роботи спокійно, але, здається, знов того спокою не буде. Щось Оксана знов на живіт скаржиться, і жар, і голова болить, коли б знов так не було, як перед святами. Послали ми по лікаря, почуємо, що скаже, їй, певне, прийдеться довго і серйозно той живіт лічити, бо щось він у неї взагалі часто дає про себе знати. Правда, що тут ще й свята не в пору пришились: не вспіла як слід одужати, а тут почались різні гулянки і їда без розбору, усяке холодне м’ясо та солодке тісто, а тепер маємо знов роботу. Я вже чогось аж лиха, сказати по правді.

Папа сього вечора виїздить, посилає губернатор кудись на ревізію, отже, знов останусь сама з слабою Оксаною. Сподіваюсь, що, може, їй доктор чим-небудь спинить ту животову лихорадку (воно найбільш на лихорадку похоже). У всякім разі сподіваюсь собі з того всього нового припадку, бо й так ще не зовсім прийшла в себе, то не можу об’єктивно відноситись ні до слабості Оксаниної, ні до її звичайного при слабості тону (ти пам’ятаєш, як то нас діймало часом при скарлатині?). Се дуже глупо і навіть неальтруїстично звертати увагу на якийсь там «тон» слабої людини, але часом таки прикро буває… Ну, се вже дурниці, аби тільки вона врешті здорова була. Властиве, боятись нічого, бо, очевидно, се якась гастрична лихорадка, і коли я неспокійно відношусь, то сьому винні тільки мої нерви. Шкода, правда, що замориться вона дуже, надто ввиду екзаменів се погано. У них з Дорою після скарлатини таки дуже неврівноважені організми стали, і слід би їм взагалі стерегтись, та вони сього не вміють.

Однак годі вже про слабість, давай ще про щось інше.

Великодні гості вже роз’їхались. Френкеля ми мало бачили: перед святами був раз і поїхав до батька, потім по святах знов з’являвся раз на нашому горизонті і знов зник, певне, поїхав у Полтаву. Він все такий, як був, не змінився. Казав, що поїде літом за границю, головно в Берлін, але буде і в Парижі на виставі. Він тепер, окрім жіночої гімназії, має уроки ще й в корпусі, так що капітали його значно збільшились.

От, щоб не забути. Папа казав, що наводив справки для Кривинюка про поступлення в політехнікум, то казали, що тепер ніякої відповіді дати не можуть, а тільки після канікул, коли виясниться, чи зостанеться щось із 30 вакансій, що тепер єсть. Якщо не всі будуть зайняті повноправними, то будуть шанси для поступлення тих, у кого не все гаразд, і тоді вже можна починати переговори. Напишу про се Кривинюку сьогодні; оце тільки що отримала від нього Postkarte з фотографією «внутренности калмыцкого храма». Поздоровляє всіх з великоднем, пише, що дуже зайнятий, аби писати довгі листи, що хутко напише мені «детальну відповідь», що сніг і льод заставили його провести свята в Астрахані.

Серг[ій] Кост[янтинович] поїхав позавчора. Дуже він тут багато бігав, бо якраз на свята зібрались в Київ різні його приятелі, що давно з ним не бачились і, певне, довго знов не будуть бачитись. Аж притомився він врешті. Однак взагалі мається далеко ліпше (на вид принаймні), ніж тоді, як я його в Мінську бачила, та все-таки я не можу на нього так оптимістично дивитись, як його приятелі і він сам, бо знаю, що тут багато значив чисто нервний підйом енергії, і навіть боюся після сього реакції.

З Кримом справа стоїть ще непевно. У Серг[ія] Кост[янтиновича] переміна начальства, і, може, трудно буде одпуск получить. Мені, після мого припадку, Пол[іна] Ізр[аїлівна], що якраз попала случайно до мене за лікаря, дуже радить поїхати сього року в Крим, але не літом, а восени, не стільки для когось іншого, як для самої себе, а тим часом виїхати як тільки добре потепліє, на село.

Мені самій дуже хочеться геть з Києва, він мене вже втомив і починає обридать. Остатніми часами в Літерат[урнім] общ[естві] почались різні звади і скандали, касації виборів і т. і.; люди вештаються, по сто раз перемолочують різні «інциденти», кричать до самооглушення, розбивають один одному слух і нерви і все-таки ні до чого путнього не договорюються. Тепер не хочеться детально писати про се, напишу або вже розкажу тоді, коли все скінчився або принаймні виясниться. Обридає се все, нарешті, страшенно! Цур йому!

Хочеться виїхать ще й через те, щоб пожити на самоті. Не в моїй натурі жити довго удвох в такій хаті, куди по сто раз на день хтось може вриватись. Відколи приїхала з Петербурга, то, крім реферату про Гейне та деяких листів, нічого не написала і навряд чи напишу багато. Вночі писати не можу, бо заважатиму Оксані спать, а вдень нема можливості. Ще, може, якщо Оксана хутко видужає, то ходитиму до дядини, в неї тепер є окрема хата (Наташина) до мого розпорядку, та, може, й дома, як скінчиться святочний період, буде менше вештання.

А все-таки ще ліпше було б утекти на хутір і побути там зовсім самій, се часом так добре буває! Ось приїде мама з хутора, довідаюсь, чи можна там тепер жити, та, може, «подхвачусь і зашумлю», аби тільки погода поліпшала, а то цими днями у нас знов захолодало, наче восени. Ото тільки наші почнуть казати: «Та як же ти сама будеш, та з твоїми припадками» і т. і., а тим часом мені іменно краще бути вже самій, ніж у товаристві, ніж навіть у сім’ї. Скитания по курортам привчило мене до періодичної самотини і примусове сталося потім привичним.

Як то ти в інтернаті? Чи не обридло ще дивитись на таку масу люду, як там у вас?

Вибачай, що не прислали ми тобі святечної «снеди», але ж, далебі, трудно було, я не в стані була піти на пошту, а більше нікому було. Погано се, та вже прости. Зрештою, поки б воно приїхало до тебе, то й засохло б. Шкода, що ти не могла поїхати в Дерпт, слід було хоч днів на два, все ж веселіше було б, а то таки, певне, сумно було, я трохи знаю, що то таке – свята на чужині або між чужими людьми.

Ще й писали ми тобі мало святами. Мені ти, запевне, сього за зле не візьмеш, бо се навіть краще було, що я не писала, може, й тепер ще слід би помовчати, бо, либонь, з листа неврастенія скаче – правда?

Поки дописала листа, Оксані поліпшало і жар пройшов, видно, пароксизм минув. Завтра припишу, як з нею буде, а позавтрьому пришлю «открытку». Тепер пише тобі Дора – совість таки зазрила. Папа просить пробачення, що за зборами в дорогу, а раніш за святечним шарварком не написав тобі, може, напише десь із Черкас. Мама, либонь, з Гадяча напише. Тут-таки устроять спектакль на вашу користь, хотіли ставить «Одинокие люди», але вже поставлять «Борьбу за жизнь», бо п’єса відома компанії (Старицького і Мані гурт), п’єса погана, але грають її добре.

Ну, доволі вже надряпано, пора кінчать. Не споминай в листі до Оксани, що я написала про її «тон», бо се не поможе, а погіршить.

Цілую тебе дуже міцно, ти ж моя Лілея. Всім знайомим поклон.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 176 – 180.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 304 – 307.

Подається за автографом (ф. 2, № 300).

«Одинокие люди» – п’єса Г. Гауптмана.