1.11.1900 р. До сестри Ольги

Люба Лілія!

Нарешті від тебе лист! Признаться, мені таки було неприємно, що ти мені не відповідала на той мій лист, якось навіть аж трохи вразливе, але вже тепер нічого, розумію, що тобі було не до писання. З тими злополучними 7 р. було діло так, що в остатню хвилину, коли я мала дати їх К[ривинюкові] для передачі тобі, то мама взяла їх у мене, кажучи, що вона їх дасть йому сама вкупі з якимись іншими, ще належними тобі від неї, ну, і, значить, не дала, забула, може, захватавшись (вона писала листи, як завжди, до остатньої хвилини), а потім, як то звичайне, не призналась мені в тому. Посилаючи тобі гроші за переклади (я потім зважила, що тобі належить 15 р., а не 10, і так послала), додала від себе 10 р. і сказала мені, що то вона так собі «на всякий случай» посилає їх тобі, а про мій невідданий довг – ні слова. Отже, як бачиш, мама вже не може зробити з сього ніякої історії і ніхто з К[ривинюком] про се не говорив і не говоритиме.

Я, не дождавшись відповіді від тебе, предложила М[ихайлові] В[асильовичу] сама поміч від себе. Він віднісся дуже просто і по-товариськи, сказав, що він ще нічого не рішив, а як рішить їхати за границю, то вдасться до мене, бо Євг. увесь сей академічний рік (а не тільки до календарного нового року) не буде в стані помагати йому. Ти кажеш, щоб я добре роздумалась раніше, ніж предлагать свою поміч. Звісно, я се зробила ще тоді, як тобі писала. Ти боїшся, коли б я «не пожалувала» про свій поступок. Ти коли-небудь чула, щоб я жалувала про яку-небудь послугу, зроблену комусь із товаришів? Будь певна, що з моєї помочі ніколи не вийде образи для М[ихайла] В[асильовича]. Можливо, що і мені будуть потрібні гроші сього року, але можеш бути певна, що я їх не буду стягати з М[ихайла] В[асильовича], знайду якусь іншу комбінацію, і він ніколи не буде знати, чи трудно мені було, чи легко помагати йому.

Він у мене ніколи нічого не просив, я визвалась сама і, значить, моє діло виконати своє бажання так чи інакше. Яка ж і де тут може бути образа для М[ихайла] В[асильовича]? Хоч би мені навіть було трудно помогти йому, я все-таки помогла б. У мене єсть якась аномалія: коли я почуваюся нещасною, я не можу бачити спокійно нещастя інших людей, ну, а я тепер досить нещасна… Впрочім, з подоріжжю М[ихайла] В[асильовича] ще не рішено, товариші збивають його з толку, запевняють, що з таким малим знаттям мови не варто їхать, що дарма потратить час і гроші, радять шукать роботи, вчитись по-німецьки, а тоді вже на осінь їхать. Я одна раджу йому їхать тепер.

У ректора він був, і ректор признався, що зробить такий отзив: «Ни в чем не замеч[ателен], кроме лабор[аторных работ]», а після сього навряд щоб кудись прийняли. Оце пішов М[ихайло] В[асильович] опять по всяких товаришах (по-моєму, даремне!). Жде інформацій про Мюнхенський політехнікум і про умови життя в Мюнхені. Одним словом, ще ніщо не рішено.

Про наші домашні справи тобі мали написати папа і Дора. Зрештою, нічого особливого: всі здорові, мама ще не приїхала. Я дуже зайнята, що далі, то більше, і через те не пишу листів, окрім конечне потрібних. Миша хай не обіжається, бо іменно він мені не відповів на мого остатнього листа, а я навіть сподівалась неабиякої відповіді.

Часто пишу я тепер тільки С. К. і буду писати, хоч би мені ніколи було вгору глянути, бо сі листи, здається мені, «конечне потрібні». Йому з початком глибокої осені знов погіршало, кашель ще гірше, жар вище 38,5; про виїзд в санаторію щось уже мовчить, та й куди їхати в таку погоду і з таким жаром? О, якби він міг поїхати за границю! Он Льоня Б[орецький] поїхав в санаторію на Рейні і вже в два тижні значно поправився. Як би я хотіла вирвати мого нещасного друга від тих його quasi-родичів, з тієї проклятої ями, що витягає з нього остатнє здоров’я!

Однак ти, може, маєш рацію, що ніколи не слід писати листів увечері. Я занадто в лірику вдаюся і забуваю, що в мене на неї нема часу, що маса роботи лежить на совісті! Ну, та що вже там, я тепер і так не дуже часто маю нагоду до ліричних розмов, бо – нема з ким їх провадити. То, може, не гріх, як десь там якась нотка прорветься в листі, людина не камінь.

Бувай здорова! Міцно цілую тебе. Не став мені в строку, як я що забуду, наплутаю, не до речі скажу, – я тепер дуже заморочена.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 188 – 190.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 313 – 315.

Подається за автографом (ф. 2, № 305).

Євг. – очевидно, якась близька Кривинюкові людина.

Часто пишу я тепер тільки С[ергію] К[остянтиновичу] – Листів поетеси до Мержинського не знайдено.

Льоня Б[орецький] – син київського знайомого Лесі Українки.