7.06.1902 р. До родини Косачів

Любії мої!

Питала я скрізь листів: і в Генуї, і в Неаполі, і в Палермо, але нігде нічого не отримала. Дуже мені то сумно взагалі, а надто після звісток, що Оксана недобре почувається. Ну, ще в Генуї і Неаполі я думала, що то я, може, збила тими бернськими сумнівами (чи не зостатись в Швейцарії і т. і.) та що то мені через те не пишуть або знов, що листи розминулись зо мною. Але тепер вже починаю турбуватись. Вже міг би бути лист в відповідь на мій з Цюріха… Може, ще завтра буде. Коли не отримаю нічого і в Катаньї, то пропаде до решти той веселий настрій, з яким я їхала до Неаполя. Я не прошу писати в грецькі порти, бо, кажуть, туди листи ніколи не доходять в свій час, а вже прошу просто в Константинополь писати на адресу парохода (в початку листа). Але таки в Конст[антинополь], не в Одесу, бо то буде занадто довга пауза.

8.VI. Була знов на пошті, дістала листа, але не з Києва… Пожду, значить, до Катаньї – не хочу думати, що й там не діждусь.

Се вже п’ятий день, що я їду. І, дивна річ, ще нігде не було мені дуже гаряче, – всі кажуть, що тиждень тому назад було б навіть холодно. В Неаполі було якось туманкувато, через те колорит і контури неясні і не такі гарні, як я сподівалась (а може, я вже занадто великого сподівалась!). По-моєму, напр[иклад], пейзажі Lago Maggiore кращі від неаполітанського; то правда, що я не була, може, в найкращих місцях (Castellamare, Sorrento), a на Везувій і на Капрі не варт було, казали мені, їхати в такий не досить яскравий день; я багато часу потратила на руїни Помпеї, але не жалую, бо то, здається мені, річ єдина в світі і надзвичайно цікава. Ми таки мало стояли в Неаполі (від рана до 5-ї год[ини] по обіді), але, може, то й добре для мене, бо інакше трудно було б утриматись, щоб не бігати і не втомитись. Зрештою, я тепер вже не бігаю стільки, як тоді по дорозі в Сан-Ремо, бо вже навчилась їздити трамваями в незнайомих місцях, та ще, крім того, не ходжу по музеях, так що не томлюся.

Отож я тепер в тій Сіцілії, про яку Жевакін розказував. Гарна сторона, загальний колорит рожево-золотий, він якось надто гармонізує з мавританським стилем сливе всіх церков і більших будов у Палермо. Я чогось не сподівалась, що тут такі великі міста, у сій «країні бандитів і вендети». Тим часом сіцілійці (оті «бандити») показуються далеко гречніші і лагідніші від неаполітанців. В Неаполі так шарпають, ловлять за поли і набиваються з усяким поганим дріб’язком, що єдиний спосіб відчепитись, се бігти, ні на що не дивлячись, махати руками і кричати: «No, no, no lasciami la расе!!»

В Палермо зовсім інакше, люди надзвичайно гречні, спитати їх дорогу, то ще й проведуть до самісінького пункту, куди треба, не чіпляються, не лізуть в очі. Тут я і мову розумію, а в Неаполі сливе нічого, такий там діалект. Компанія моряків на нашому пароході всі палермійці; я вже з усіма познайомилась, бо ми обідаємо за table d’hôte усі разом – пасажири і пароходний персонал; зрештою, пасажирів мало: в 1-му класі ні одного, в 2-му, окрім мене, ще одна молоденька грекиня та двоє росіян (з росіянами мало знаюся, бо якісь несимпатичні), ще двоє греків в 3-му класі – оце всі, що їдуть далеко, а то бувають італьянці на малі переїзди. Мені зовсім не нудно: розглядаючись на краєвиди (здебільшого ми їдемо ввечері і вночі, а стоїмо вдень до 5 – 7-й годин), то знов сплючи (чогось страх багато сплю тут!), якось не завжди навіть маю час і охоту читати, та й до листів щось не дуже охота бере, отак все більше dolce far niente займаюсь, лежачи на верхнім помості.

І ще дивна річ, скільки їм, а все трошки голодна, у всяку годину можу їсти – се вже така форма морської хвороби, певне! Відколи на морі, не кашляю зовсім, ніщо не болить, про безсоння і думати забула! Якби ще не Briefkrankheit, то було б ідеально добре, але вже, видно, на світі не буває нічого ідеального… Мені з думки не сходить Оксана з її істерією, часом така турбота за неї бере, що і сі золото-рожеві пейзажі темніють. Вже в тисячу раз краще, коли я сама слаба! Ах, та що вже говорити!..

Знов, певне, будете дорікати, що я нічого не вміла описати. Та справді, якось я того в листах не вмію, прийшлось би хіба дуже довгий лист написати. Нехай уже розкажу, що кому цікаво буде. Хутко побачимось.

Ну, піду потрактую з моряками, щоб одвезли листа на берег, певне, одвезуть, бо ще дві години до відчалу, а ні, то вже завтра в Мессіні відправлю.

Бувайте здорові та пишіть мені і в Конст[антинополь], і в Одесу, на бога! Цілую міцно, міцно всіх.

Ваша Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 358 – 360.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 412 – 414.

Подається за автографом (ф. 2, № 103).

мій з Цюріха – цей лист невідомий.

Жевакін – персонаж п’єси М. В. Гоголя «Одруження» (1842).