Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

8.04.1903 р. До М. В. Кривинюка

8 квітня 1903 р. Сан-Ремо

Посилаю, дорогий Михалю, задавнене. А нове, відай, привезу сама. Се була б вчора послала, та перебила мені візита до лікаря, їздили ми з тіткою тут до одного «світила», головно для тітки (я була за драгомана), але при тім тітка вмовила, щоб я і себе попросила оглянути. Світило знайшло виразні сліди ледве загоєного процесу вгорі в правому легкому (рубці, затвердлість, різницю перкусії) і, на його думку, той процес був просто продовженням того туберкульозного процесу в нозі, що був спинений оперативно. Я вже не раз чула, а тепер от ще раз, що операції кокситу тим головно і небезпечні, що сливе завжди за рік, за два після них об’являється процес в легких… У мене він об’явився через 1½ роки по операції. Ну, та вже, кажуть, він спинився, так що не біда, треба тільки уважати, щоб не відновився, головно треба уникати кровохаркання, хочби воно і з нервових причин походило, бо й маленькі ранки часто дають імпульс до відновлення загоєних процесів.

А проти моїх нервів світило радить розпочати на добре війну, бо у них з легким «взаимодействие», та й самі по собі вони обридають мені дуже отим надуванням жил на шиї і на голові, що не раз робить мене зовсім ні до чого. Та тільки не знаю, чи що з тої кампанії вийде. Світило радить в маю переїхати в Швейцарію на гідротерапію (там се дешевше коштувало б, ніж тут, і спеціалісти там ліпші), властиве, то все одно, де нею коруватись, аби тільки літом і не в великому місті та конче під лікарським наглядом. А коли так, то вдома того не осягну, бо в Києві літом зле жити з огляду на легкі, а в Зел[еному] Гаї, хоч і ціла річка води, та нема тямущого в тих речах лікаря. Самостійно ж коруватись водою (без лікаря) світило не радить, бо слабогрудим треба з тим дуже обережно бути, а радить отже у Швейц[арію] тижнів на 4-6 їхати.

Тільки ж мені страх не хочеться знов обтяжувати батькового бюджету ще новою «графою», бо й так папа дуже песимістично про той бюджет пише… У мене, навпаки, були все плани, як би той бюджет зменшити… Тим часом світило зменшило мій «робочий день», власне з 6 год. тільки 4 лишило! хоч при тому сказало, що зовсім покидати роботу літ[ературну] не слід, бо то теж може шкодити на психологію, — але більш 4 год. «не моги». Ну, а що за ті 4 год. зробиш?! Просто вже й не знаю, на що такий «дорогий час» обернути…

А я ж то вже було подумувала на паризькі курси, так як Рада, поїхати, з тим, щоб потім (з дипломом) собі постійну роботу знайти, та вже раз на свої ноги стати. Не маю ще одваги попрощатися з сею мрією… треба подумати. І вродиться ж отакий чортовий організм! варто було б його кретинізмом абощо доповнити, то принаймні «внутрішня гармонія» була б, а так виходить щось таке, що тільки яко сюжет для белетриста, може, надається, але яко умова для розвитку самого того белетриста має сумнівну вартість. Ну, нічого, буду шукати найліпшого виходу з ненайліпшого становища, може, що і знайду. Мені ж не першина. Іщіте і обрящете — щоб зараз же знов утратити… Однак годі єреміяд, а то обридну Вам.

Остатня робота Вашого знайомого мені менше подобалась, ніж перша, і роботи редакторської вимагала досить. Щодо форми, то нещастя з тим книжно-російським синтаксисом і дословним перекладом улюблених стереотипних фраз російської публіцистики! Коли наші публіцисти не мають нагоди чути народньої мови, то варто б їм хоч етнографічні збірки часами читати, щоб хоч трохи привчити себе до народної української фрази, а то ж се не дай Господи! Зрештою, вже видко певний поступ в обертанні з «котрим» та з «управлением падежей», етимологія взагалі поправилась і лексика теж; (тільки отого «зараз» в знач[енні] «тепер» ніяк не позбудеться, хоч се і по-російськи належить до поганого стилю, — зараз або сейчас = незабаром, вскоре і більше нічого, а вже ніяк не «тепер»!) Варто пам’ятати що по-українськи imperativum ніколи не виражається через futurum, як то вживається в російській мові; у нас є на те спеціальна форма, отже — не «будемо боротись», а «борімося», — «будемо боротись» виражає певність, що воно саме так буде, тим часом, «борімося» виражає поклик, запросини, пораду. Се велика різниця.

Зрештою, стиль і мова не гірші, ніж у першій брошурі, але виклад змісту гірший, бо якийсь неясний план, трудно в ньому зорієнтуватись. Помітки на кресах нехай послужать за рецензію. Переробити план роботи редактор не може. Шкода теж, що обидві роботи дуже абстрактні, страшно мало фактів положено в основу. Тим часом фактичного відповідного матеріялу можна б знайти чимало хоч би й в рос[ійській] закордонній пресі (напр., в «Освоб[ождении]», дописи з Полтавщини і т. і., — прекрасний і провірений матеріял). Ну, та се згодом поправиться, а тим часом варто видати й се, бо нема часу дуже перебирати. Що ж до абстракцій, чи, скажем, принципів, то варто б уже раз вияснити, чи ота «темна ніч» випадково перейнята з рос[ійських] джерел, чи свідомо та продумано прийнята в програму.

Між іншим і редакторові конче треба те знати, бо сей поважний пункт в його програму не входить і, вступаючи до гурту, він на сей пункт не рахував, і, в разі потреби, лишає за собою право полемізувати прилюдно проти сього пункту. Єсть, бачите, такий склад розуму, що може збагнути тільки таке: коли розбійник важить на твоє життя і честь (стрільбою, чи нагайкою, чи різками, все одно), можеш його убити, коли інакше не відборонишся, але коли злодій тебе обкрадає, то ти крадіжкою і підпалом не боронись, бо тільки наберешся злодійських звичок, а нічого собі не поможеш, треба шукати інших способів. Натурально, кидати каменем в тих, що бороняться крадіжкою, нема рації, але уводити їх тактику в свою програму ще менше рації. Можливо, що такий Standpunkt має в собі помилку, але, у всякім разі, він прийнятий не «з маху», а після довгого намислу, тяжких сумнівів і чималої муки, і знищити його, думаю, можуть не теорії, а хіба факти.

Крім того є люди, що не можуть радити іншим те, до чого самі морально нездатні (фізична нездатність не так ще важна), і навіть докладати своїх рук до чужої поради в сьому напрямі їм дуже тяжко, се ставить їх в трагічне становисько: зміняти своєю рукою чужої думки вони не в праві (бо ніхто не в праві), помагати несимпатичному принципові — тяжкий компроміс, а відступатись від всеї роботи, через те, що один пункт в ній не подобається, було б доктринерством і «прекраснодушием». Натурально, коли той пункт другою стороною продуманий і свідомо та безповоротно прийнятий, то не редакторові накладати своє veto, нехай собі редактор справляється з своєю трагедією, як уміє, — але ж зайвих трагедій завдавати людям, я думаю, не слід, бо людей тих не так багато, а трагедій у них не так то мало і без того…

Варто б, на мою думку, покинути тую форму доказу: «Що ж я винен, що я українець? Хоч би й хотів, то я не вмію бути іншим». Для недержавного народу се самоприниження зовсім зайве, бо нагадує «рабий язык», та й приклад укр[аїнської] інтелігенції показує, що українець зовсім таки вміє бути неукраїнцем, коли схоче (різниця в акценті і маленьке «закидання» по-укр[аїнськи] річ, властиве, пуста). Тоді тільки починається справді вільна, не шовіністична, але й не «рабья» національна психологія, коли чоловік каже: я може б і вмів бути іншим, але не хочу і не потребую, бо я хоч не ліпший, так зате й не гірший від інших, принаймні від тих, що хотять мене на свій лад перестановити. Приймайте мене таким, як я є, і тим, ким я сам хочу бути, не ваше діло вибирати мені мову і звичаї. Моя мова мужицька? так і всі мови мужицькі, а пани скрізь намагаються говорити по-чужому, аби не так, як свої мужики говорять: московські пани хотять говорити по-французьки і донедавна так і говорили, а по-моск[овськи] часто й читати не вміли, бо то було для них «простонародное наречие». Такий способ доказів заміряю я вживати скрізь, де буде треба, і хотіла б знати, наскільки Ви з тим згоджуєтесь.

Чи не варто б замість рекомендування «забороняти нач[альству] робити не по закону» зробити таку градацію між повною легальністю і повною нелегальністю: обертайте проти них закон, де тільки можете (в ширших розмірах, ніж се досі робилось), а де не можете, там ідіть далі і нехай правда буде вашим законом. Зрештою, на сю тему у мене є план, та його в листі загайно викладати, і взагалі для того треба співробітника-юриста. І пора вже мені кінчати листа, бо ніколи, я ж тілько 4 год. на день маю право жити.

Тітка вже сама забула свій «секрет», очевидно, то була тільки «риторична покраса». А в Прагу вона не заїхала просто не рощитавши, через всякий клопіт та слабості, — їй здавалось, що через Відень в Мюнхен ближче!

Я буду в Празі, якщо дістанусь до Австрії, поки Ви ще там будете. Демонструвати проти Вас не гадаю.

Ліля писала, що інст[итут] мед[ичний] закритий «временно», але вже є пізніші звістки, що він знов відкритий.

Тітка й Оксана кланяються Вам. Бувайте здорові. Вашу руку!

Л.


Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 675 – 678, з архіву М. В. Кривинюка.