Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

10.04.1903 р. До М. I. Павлика

10 квітня 1903 р. Сан-Ремо 10/IV 1903

Високошановний друже!

Спасибі за інформації, я вже подала їх далі. Тільки для мого приятеля, я знаю, ще важно б вияснити питання, яка, власне, плата йде за лекцію французької мови в школах реальних і в гімназіях (певне, в тих і в тих не однакова).

Сумніваюсь, щоб він міг прожити менш, як на 50 зр. в місяць, бо він чоловік нездоровий та ще й мусить помагати родичам убогим. Теж варто знати, чи конче треба приймати австрійське горожанство, щоб стати професором? Здається, нормальна натуралізація (признана по обидва боки кордону) вимагає 5 літ часу? То се була б справа трохи загайна.

Щодо мене, то я, на жаль, не можу ще так рішуче сказати: «Отже, переїжджаю».

Primo, через те, що я не знаю, чому Ви думаєте, що я знайду собі учениць, – чи на те є виразні прецеденти фактичні? Хто-небудь з відомих Вам людей утримується з сеї професії приватної учительки європейських мов?

Secundo, я мушу знати в числах minimum установленої звичаєм плати за 1 годину такої науки (від одного ученика і від цілої групи, певне, різно?). Чи однаково платиться як за французьку, так, і, наприклад, за англійську мову (в Росії англійська дорожче). «Багато» і «небагато» поняття дуже релятивні, і я на них не можу нічого виразного збудувати.

Tertio, маю новину: лікарі зменшили (перед трьома днями) мій робочий день і дозволяють тільки 4, найбільше 5 годин на день інтелектуальної праці, – коли сей «день» не збільшиться за літо, то я не знаю, чи вистачить він для того, щоб, беручи «небагато», все-таки заробити лекціями на життя та ще й мати час хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері – літературі.

Тепер же се, здається, не тиранія лікарська винна, а таки моє здоров’я, бо в мене, коли вірити лікарям, ледве що спинився туберкульозний процес в правому легкому, а нервовий стан вимагає навіть extra курації, щоб знов не мати на осінь рецидиву того ж таки туберкульозного процесу в легкому, та й сам по собі дуже заважає своїми симптомами. Літом мені жити, принаймні сього року, в великому місті (отже й у Львові) заборонено. Як бачите, все це такі собі sachliche Umstände, на які варто звернути увагу і вияснити гаразд, поки рішити зовсім. Ви можете мені помогти вияснити, власне, пункти перший і другий, а третій вже, звісно, «від бога» та, може, почасти від мене залежить, я тільки подаю його Вам в пояснення моєї нерішучості.

Прикрим здався мені один, виставлений вже у Вас, Umstand, що я мусила б «скинутись всякої політики». Я хотіла б знати докладніше, як я маю се розуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще «тихше» жити, ніж на Україні? Коли так, то се страшна жертва душі. Я ще, може, могла б не мішатися до крайової політики в тім значенні, що не займалась би особистою агітацією, не вступала б в члени крайових партій, бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь, бо думаю, що яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко. Але скинутися «всякої політики» в літературі і в моїх зносинах з метрополією ніяк не можу, бо не тільки переконання, але темперамент мій того не дозволяє, а ще не дозволяє – знаєте що? – дядьків заповіт.

Ми говорили з дядьком не раз про такі теми, і він казав, що хотів би, щоб я через кілька років стала жити десь «на вільнішій землі», з тим щоб, власне, до кінця набратись, а не скинутись політики; з тим, щоб, по змозі моїй, провадити далі те, чого я вчилася у нього і чого мала навчитися від життя за ті «кілька років», прожитих на Україні, а не з тим, щоб стати тільки консерваторкою паперів, хоч і дуже цінних, та все-таки не моєю працею писаних. Дядько хотів, щоб і моя праця, і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною. Він би, я знаю, не порадив мені, щоб я «скинулась всякої політики», хоч би навіть для того, щоб не могли чепити «того, що коло мене», а вже менш усього через те, щоб не могли мене чепитись.

Ні, друже, спитавши по щирості своєї душі, я не можу обіцяти, що буду жити на вільнішій землі тихше, ніж жила на зовсім поневоленій. Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не не хочу, ні, я ще хочу боротись. Я признаюся Вам, що у мене не одна мета на той випадок, якби я замешкала по сей бік. Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як ce було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись» (і як довго сидіти? Може, аж поки перегорить і та сила, що тепер ще десь там жевріє в душі?), – то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» – слово – і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання.

Може, той архів, для якого я, «розуміється, мусила б» (кажете Ви) зробити таку жертву, і вартий її, може, одно слово з нього варте більше, ніж всі мої слова минулі і ще ненароджені, тільки у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили – і маю вже її занедбати, придушити, «скинутись»? Ні, не маю одваги, хоч киньте в мене каменем. Не можу.

Я, власне, тому і хотіла б, щоб хтось з моїх приятелів міг би рівночасно зо мною замешкати на вільнішій землі, що се був би поділ праці. Той, кого я маю на увазі, міг би, може, одважитись на який час «скинутись», бо він молодший від мене, йому ще є час колись надолужити те, що втратить тепер, для нього ще ті «кілька років» не минули, що для мене, та й темперамент в нього інший, і традиції інші (у нього в родині не було декабристів, соціалістів-емігрантів і радикалів-засланців, він не пам’ятає [18]70-х років!), він ще не починав того, чого я мала б уже скинутись, за ним нема того слова, що стало вже тілом і що не терпить зради, від нього ніхто ще не жде того, що від мене. Нарешті, може, він має ту одвагу, якої я не маю… А тим часом я впевняюсь на нього більш, ніж на саму себе в деяких справах, а сій справі, я знаю, він служив би щиро. Він був би консерватором, а я, вкупі з Вами, працювала б над виданням. Так було б добре. Може, се й можливо, як не зараз, то хоч згодом. Треба старатись.

Чекаю від Вас дальших інформацій. Та не гнівайтесь за «високий тон», бо він не проти Вас, а так, сам по собі здійнявся – се для мене гостра тема, я я все-таки ще хвора, то де тої «холодної крові» взяти.

Брошурки Ваші таки пришліть. Будьте здорові з мамою.

Л. К.

P. S. Ліда нічого не пише.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 62 – 66.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 462 – 464.

Подається за автографом (ф. 101, № 371).

Спасибі за інформації – 5 квітня 1903 р. М. І. Павлик відповів на прохання Лесі Українки в її листі від 27 березня 1903 р. про можливість влаштування на роботу її приятеля в Галичині.

Один, виставлений вже у Вас, Umstand – У згаданому листі від 5 квітня 1903 р. М. І. Павлик зазначив, що Леся Українка мусить зректися, «скинутися всякої політики», щоб її лишили в спокої і вона могла приділяти належну увагу впорядкуванню особистого архіву М. П. Драгоманова, який намічалося перевезти до Львова.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український письменник, критик, історик-етнограф.

Брошурки Ваші – Очевидно, йдеться про звернення до селян («Браття селяни!»), вперше надруковане 1902 p. y журналі «Громадський голос» (№ 2).

«Громадський голос» – український щомісячний, пізніше двотижневий і тижневий журнал, орган Русько-української радикальної, пізніше соціально-радикальної партії. Виходив у Львові з 1895 р. до кінця 1930-х років.

Той, кого я маю на увазіК.В.Квітка.