1884
Ольга Косач-Кривинюк
Цілий 1884 рік Леся жила в Колодяжному.
На початку року Лесина тітка Єлена Антонівна Косач вийшла в Сибіру заміж за засланця Петра Васильовича Тесленка-Приходька.
В січні оперована рука в Лесі ще не загоїлася, Леся носить її на перев’язці, оббинтовану.
Від початку року Лесин брат Михайло був у Києві в підготовчому пансіоні.
9 квітня батько і сестра Ольга писали бабуні, що брат Михайло приїхав на Великдень додому.
Як видно з листів матері і Лесі, писаних 10 квітня, рука в Лесі поправляється, хоч і дуже помалу. Всі рани на ній позагоювалися.
28 травня Леся написала бабуні, що є надія, що її оперовану руку можна буде скоро розв’язати.
Влітку Лесина оперована рука була в хорошому стані. Леся зовсім здорова.
Лесин брат Михайло склав у Києві при 1-ій гімназії іспити до 5-го класу гімназії і літує вдома.
В червні народився Світозар Михайлович Драгоманов, Лесин брат у других.
На початку серпня Лесин брат Михайло поїхав до м. Холма до гімназії.
22 серпня народився Лесин брат Микола.
У вересні Леся з матір’ю і сестрою Ольгою їздила на кілька день до м. Холма одвідати брата Михайла.
Восени Лесина оперована рука ще не зовсім здорова.
У Лесі почала знов боліти права нога (в кульшевому суглобі).
Леся вчиться з матір’ю далі німецької і французької мов і читає цими мовами книжки.
Леся написала бабуні листа.
В кінці 1884 р. Леся вперше виступила в друці: надруковано «Конвалію» в «Зорі» 1884, ч. 22, «Сафо» в «Зорі» 1884, ч. 23.
25 грудня народився у тітки Єлени син Юрій Петрович Тесленко-Приходько, Лесин брат у других.
На Різдво приїхав на різдвяні вакації брат Михайло з Холма до Колодяжного. Леся змагається з ним в перекладанні Гомера і Овідія.
Леся з матір’ю почали перекладати Іліаду.
Леся з братом Михайлом закінчили переклад Гоголевих «Вечерниць» («Зачароване місце» і «Пропаща грамота»), надруковані у Львові 1885 р.
Мати добрала Міші й Лесі псевдоніми: Михайло Обачний і Леся Українка.
На Різдво приїздили в Колодяжне Є. К. Трегубов і В. П. Науменко.
Підстави
Листи
1. Материн бабуні. Січень. Архів Олени Пчілки
2. Материн бабуні. Квітень. Архів Олени Пчілки
3. Батьків і сестрин Ольжин бабуні. 9 квітня. Архів Олени Пчілки
4. Материн і Лесин бабуні. 10 квітня. Архів Олени Пчілки
5. Лесин бабуні. 28 травня. Архів Олени Пчілки
6. Материн бабуні. Початок літа. Архів Олени Пчілки
7. Материн бабуні. Літо. Архів Олени Пчілки
8. Бабунин і Олександра Петровича Драгоманова матері. Архів Олени Пчілки
9. Материн бабуні, писаний рукою батька, бо мати лежить після народження брата Миколи. 25 серпня. Архів Олени Пчілки
10. Материн бабуні. Осінь. Архів Олени Пчілки
11. Лесин бабуні. Осінь. Архів Олени Пчілки
12. Лесин бабуні. Початок зими. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. (копія). [Цього листа у виданнях чомусь нема. М.Ж.]
13. Рукопис Лазаревського ст. 13.
14. Автобіографія Олени Пчілки.
1884
Написано
Жовтень. Волинь – Конвалія.
3 листопада – Сафо.
На Різдво – Вечерниці Гоголя (переклад); Іліада Гомера (переклад); переклади з Овідія (що саме?). [Переклади з Іліади та Овідія невідомі. М.Ж.]
Спомини й уваги до 1884 року
Як я вже казала, Мішу в січні 1884 року одвезли до Києва і вмістили до підготовчого пансіону Стратановича. На Великдень Міша приїздив додому в Колодяжне і сповнений був уже якихось зовсім «чужих» інтересів. Пам’ятаю, як він так само жваво, мальовничо, весело, як і давніше, розказував нам всякі пригоди з свого київського життя, але саме те життя було вже зовсім інше, багато в чому нам незрозуміле. Багато місця Міша в своїх розповідях приділяв «Стратановичці», що скупо та погано годувала учнів свого чоловіка, а тому учні всяко примудрялися, щоб потягти в неї чогось їстивного з комори. Багато теж розказував про всякі пригоди на полюванні з «рогатками». Розказував і про науку, але й наука була вже зовсім інша, ніж раніш удома: по-перше, російською мовою, по-друге, «для іспитів». Я була ще занадто мала, дуже жвава й сама, то мені Мішині оповідання подобалися. Лесю ж, що тоді здавалася старшою за Мішу, – настільки вона була серйозніша, вдумливіша, – вони, видимо, смутили і бентежили.
Якось на весні 1941-го року академік А. Ю. Кримський, Лесин приятель з молодих літ, сказав мені таку фразу: «Леся була дуже принципова людина». Це щира правда, сказано це дуже влучно. Вже тоді, 1884-го року, бувши, власне кажучи, ще дитиною, Леся була вже дуже принципова людина, якою залишилася і на все життя. Тому, мабуть, і смутила її так «безпринципна», може, можна сказати дитяча, Мішина поведінка в Києві, як смутило пізніше, ще років 3–5 по тому, його «безпринципне» легковажне ставлення до «флірту», до романічних пригод. Не дивлячись на всю її приязнь до Міші, на всю її глибоку любов до нього, Леся не похваляла його інколи легковажного ставлення до тих дівчат, у яких він викликав, може, й серйозне, глибоке почуття до себе. Про два таких випадки вона мені говорила з великим сумом. Видко було, що їй дуже боляче, що її, такий любий, такий ідеальний, брат, де в чому не бездоганно-принципова людина.
По Великодні Міша знов поїхав до Києва. Там при 1-й гімназії склав іспит до 5-го класу гімназії і на літо приїхав додому. Восени ж поїхав до Холма і вчився там від 5-го класу аж до кінця.
В кінці травня Леся пише бабуні, що «руку можна буде розв’язати скоро». Отже, минуло 7 місяців по операції, а рука все ще не зовсім загоїлася, хоч десь більше-менше в той самий час Лесина мати пише бабуні, що Лесина рука в хорошому стані і Леся зовсім здорова. Бабуня ж 7 червня питає, чи гоїться Лесина рука. Леся, не дивлячись на не зовсім загоєну руку, все робила, як я вже казала, і навіть цікавилася садженням квітів у квітнику. Бабуня питає, чи прийнялися в Колодяжному любисток, канупер і зірка, що вона послала з Гадячого на Лесине прохання. Бабунині рослини посадили під вікном тієї кімнати у великому домі, де Лесі пізніше довелося довго лежати в «липких кайданах». Вони росли коло «райської» яблуньки, що послала крізь вікно свої пелюстки з цвіту на весняний привіт Лесі тієї весни, що змальована у вірші «Давня весна».
Добре пам’ятаю день народження брата Миколи. Того самого дня, чи напередодні приїхав до нас у гості ветеринарний лікар Сергій Ваганов, давній знайомий і приятель наших батьків. Як почалася оруда з появленням на світ нового члена нашої сім’ї, треба було якось зайняти того гостя. Леся, не дивлячись на своє хвилювання за маму, взявши й мене з собою, запросила Ваганова піти до лісу, і ми гуляли по «Стадниці», рвали осінні квітки, розмовляли, і по спокійному на око, стриманому Лесиному вигляду ніхто б не пізнав, як дуже вона турбується та непокоїться в душі. Повернувшись з лісу, ми довідалися, що маємо другого брата і що мама й він маються зовсім добре. Леся була ціла щаслива од цієї звістки.
Здається, в цей приїзд Ваганова Леся програла йому в заклад вишити сорочку якимсь певним узором і потім довгенько мучилася, вишиваючи ту сорочку складним узором на кілька барв, але, звичайне, свій повин виконала.
Восени, десь, здається, у вересні, мати з Лесею і зо мною їздила до Холма одвідати Мішу, що жив з кількома товаришами гімназістами на «гімназічній квартирі». З тих товаришів, пам’ятаю, зацікавив нас усіх хлопець-галичанин Бачинський, син галицького священика (не пам’ятаю вже тепер, чого він опинився в Холмі). Він один (крім нашого Міші, звичайно), говорив «органічно» по-українськи, проказував українські вірші галицькі, співав українських галицьких пісень. Було нам це і дивно і приємно чути, бо ми вже звикли, що то тільки ми якісь «білі ворони» серед інтелігентських дітей, аж тут здибали ще одну таку. Його оповідання про те, від чого в нього стало кучеряве волосся (на кшталт Кіплінгових казок) дуже нас насмішило. Особливо мені в тодішньому моєму віці здалося дуже цікаво, як то він дався намовити намастити голову медом і надягнути поверх меду шапку з будяків і як то тую шапку довелося здіймати з нього. Була то мука не мала, але, що правда, і кучері в нього були хороші, якщо то від тої муки, то варто було перетерпіти, – принаймні так мені тоді здавалося.
Леся з цікавістю слухала того хлопця декламацію й співи і весело сміялася з його образного оповідання про кучерявлення. Це була чи не найперша її безпосередня знайомість з галицькою людиною, її мовою, співом.
В листі до бабуні тієї осени Леся пише про малого брата Микося і про те, що вона їздила до Холма. На той час, очевидно, це були найактуальніші теми в неї.
У другій половині 1884 року у Лесі почала боліти нога (кістковий туберкульоз кульшевого правого суглоба), що боліла з того часу, то більше, то менше, аж до початку 1899 року, коли 26 січня їй зробив операцію в Берліні всесвітньо відомий хірург, проф. Бергман, і нога після того перестала боліти. (Ще раз аж у Єгипті обізвалася і боліла якийсь час, чим дуже налякала Лесю). Лесина мати на самому початку 1885 року пише Лесиній бабуні, що у Лесі з рукою історія скінчилася, а починається з ногою. Перед Різдвом (1884) Леся аж злягла була. На Різдво стало краще.
1884 року Міша приїхав додому вже з гімназії на різдвяні вакації і привіз нам з Лесею перші самостійні за своїм вибором подарунки: Лесі – зібрання творів Шіллера німецькою мовою в чотирьох томах, мені теж книгу, твір пані Сталь «История семейства Честер [щурів] и двух сирот» в перекладі російською мовою. Леся того Шіллера завжди мала при собі і тепер між її книжками три томи з нього збереглося. Одного тому, на жаль, бракує. Не знаю, чи він затратився ще за Лесиного життя, чи вже пізніше. Леся цими книжками особливо дорожила – і тому, що це твори Шіллера, і тому, що це подарунок Мішин.
Не пам’ятаю, які саме книжки ще привозив Міша Лесі з Холма, приїздячи на вакації, але пам’ятаю, що все привозив книжки. Мені, наприклад, привіз кілька творів Шекспіра російською мовою, видання «Універсальної бібліотеки», окремими книжечками; здається мені, хоч ручитися не можу, що то Міша привіз із Холма Лесі «Різдвяні оповідання» Діккенса у французькому перекладі з ілюстраціями, і з цеї книжки Леся перекладала оповідання «The Haunted Man», що по-французькому зветься «Le Possédé» (рос. «Одержимый»), а також книжку, що у нас звалася «Животные», збірник сатиричних оповідань пані Сталь та інших французьких письменників у російському перекладі. З неї Леся переклала «Життя і філософські думки пінгвінів». Ця книжка теж збереглася й досі.
1884 року Леся написала чотири вірші. Певне, написала їх більше, але не зазначила дати написання і вони йдуть під датою надрукування.
В Колодяжанських лісах була сила конвалій і це, здається, були Лесині найулюбленіші квітки. Тому, певне, й один з перших віршів присвячено цій квітці.
Думаю, що між першим віршем «Надією» і цими чотирма Леся ще щось писала, але не зважалася виявляти, не маючи певності в досконалості свого писання. І ці всі вірші мама мало не силоміць у неї добувала, щоб друкувати.