Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

1890

Ольга Косач-Кривинюк

У січні Леся в Колодяжному, збирається їхати до Києва.

Її «Образочки» («Святий вечір») недавно надруковані в тому самому числі, що й материне «За правдою» і переклад оповідання Мачтета. [«Зоря», 1889, ч. 24; «За правдою» надруковано в «Зорі», чч. 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 1889 р. Ред.]

1 чи 2 лютого Леся з батьком приїхала до Києва до лікарів. Оселилася у кімнаті Наталії Вишинської (по чол. Гроздової, своєї приятельки з раннього дитинства, що її Леся в Звягелі вчила говорити) на Тарасівській вул. ч. 18 (дім Наталиної бабуні, матушки Сікорської). В тому самому домі жив тоді брат Михайло і ще дехто з так званої «голоти», студентів і нестудентів – знайомих, товаришів і приятелів братових і Лесиних.

На початку лютого Леся написала матері листа.

8 лютого брат Михайло пише матері з Києва до Колодяжного.

Добре, що мати не послала до друку його уліти. Епіграф по-слов’янськи до неї такий: «Больше сея любве никто же имать, да кто душу свою положит за други своя».

«Посвята ж мусить бути тобі, бо кому ж, як не тобі, мусить бути посвята цього найпершого самостійного твору. Адже ж я усім, що тільки там доброго, усім винен тобі. Так напиши: ,Посвята моїй матері’ і більше нічого, бо я страх не люблю довгих посвят. Плеяда збиралась у мене, хоч, правда, зійшлись не всі. Читала Леся свої переклади та я свої ,Сни’. Насамперед ,Погибель світу’, після ,Владарі світу’ (сподобалось Боровику), а на кінець ,Гість’. Славінський прийшов од першої половини ,Гостя’ у нестям, сказав, що попередні фантазії цій і в підошви не годяться».

Далі пише про критику другої половини, про свої плани.

«Про ,Кармелюка’ я все думаю та думаю і вдень і вночі. Дав би то Бог надуматись добре. Кна-кни ухвалюють мою мову і стиль у самостійних творах».

«Народу» не бачив, але знає, що він, власне, для народу. З «Дзвінка» у Києві незадоволені. Усі лають його за малоцінність та за докторально-прописний тон. Горленко скаржився міністрові на головну цензуру за київський збірник, але йому одмовлено. Ходять чутки, що Заньковецька, посварившись з Садовським, поступила на російську сцену в Петербурзі, але він цьому не вірить. «Чорноморці» гарно зійшли. Леся з ним була на «Чорноморцях». Наталку гарно грала Людя, була метка та жвава, як удома. Лисенкові публіка робила великі овації.

«Якби то нам та ще заграти твою ,Світову річ’. Тепер тільки я зрозумів, наскільки вона вища од других п’єс. […] З дитячими роковинами щось діло не клеїться, проте я ще не теряю надії, так що ти, з ласки своєї, пришли мені свою [свого писання] біографію [Шевченкову], будь певна, що я її нікому не дам. Тепера у Києві великий розрух і підупадок сил, аж просто гидко стає дивитись. Одне тільки додає духу, це те, що бачиш деякі ясні хороші прояви, що ніби перші проміння зорі ранішньої пробиваються крізь темряву довкольного життя».

Але про це в трьох словах не напишеш. Був з Лесею на «Тангейзері», обом сподобалося.

«Така могуча і своєвида музика. Надзвичайно хороша сцена турніра міннезінгерів […] Леся, певне, приїде після папи, вона хоче ще побути у Києві, щоб покінчити з Гайне. Ми з нею були тільки у Ковалевської та Рудченків, а більше ніде не були. Вона більше увесь час сидить у себе, пише або читає Достоєвського. Взагалі, я думаю, їй би слід було побути у Києві, щоби набратися бадьорости духа».

Розпитував у кна-кон (медиків), кажуть, що бувають добрі результати операції, хоч багато залежить од організму. Леся, видимо, розважила, що їй не минути операції, тільки не хоче до Петербургу, а хотіла б до Відня.

«Видно, Леся боїться руських знаменитостей після тої пригоди з Скліфосовським, що захлороформірував німця. Оце хутко буде ювілей Антоновича, не знаю, як бути. Мають підносити адрес. Яко вченому, – я готов підписати, але, як чоловікові…»

На масниці Леся написала матері листа.

18 лютого Леся ще в Києві, а батько її поїхав звідти до Мглина. Леся залишилася, щоб розважитися, бо, може, довго лежатиме, якщо робитиметься операція.

2 березня Леся ще в Києві.

Лесі переслали з Колодяжного листа від М. П. Драгоманова.

10 березня Леся написала матері листа з Києва.

23 березня Леся вже в Колодяжному. Їй зробили «вытяжение» (хвора нога забинтована і її одтягає в хворому суглобі вздовж з допомогою блоків вага в 9 фунтів). Доведеться так лежати 8 тижнів, тобто до половини травня. Лежати вдома краще, ніж десь у клініці, але все ж «стан її жахливий і бідне дівча мучиться», як пише бабуні батько.

Десь у березні Леся, лежачи з «вытяжением» («прив’язана за ногу»), пише до брата віршованого листа (надруковано у «Червоному шляху» 1923, ч. 8, ст. 246-249 і в «Творах» 1927, т. II, ст. 156).

26 березня, в день Лесиних іменин мати подарувала Лесі альбом на вірші, коричневий з сріблястими візерунками і написом «Poésie».

Переховувався в Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. Опис його дивись: «Записки Ніжинського ІНО», кн. VIII, 1928, ст. 159. Петро Одарченко. Нові матеріали до творчості Лесі Українки («Poesie» рукописний альбом поезій Л. Українки). Петро Одарченко робить декілька помилок у своїй роботі, які я, по можливості, виправляю в своїх «Увагах до праць про Лесю Українку і її твори», які ще не закінчені, а готове – ще в рукопису.)

Все, що написала мати в тому альбомі, даруючи його Лесі, таке характерне для їх відносин, що вважаю за потрібне подати його тут хоч у примітці:

Волинь, 1890 р. Марта 26-го.

Puisqu’ici bas toute âme

Donne à quelqu’un

Sa musique, sa flamme,

Ou son parfum;

Puisqu’ici toute chose

Donne toujours

Son épine ou sa rose

A ses amours;

Puisqu’avril donne aux chènes

Un bruit charmant;

Que la nuit donne aux peines

L’oublie dormant;

Puisque l’air а la branche

Donne l’oiseau;

Que l’aube à la pervenche

Donne un peu d’eau;

Puisque, lorsqu’elle arrive

S’y reposer,

L’onde ambre à la rive

Donne un baiser; –

Je te donne à cette heure,

Penché sur toi,

La chose la meilleure

Que j’aie en moi:

Reçois donc ma pensée…

Списала сі вірші в первотворі: думка їх одповідає моїй, а форма віршів, зложених найвеличнішим, незрівняним митцем, Віктором Гюго, нехай буде тобі зразком, бо отсю книжечку призначаю для твоїх власних писань. Розглядайся навколо, де не будеш, і пиши, я певна, що тоді в сій книжці з’явиться не мало «poésie». Поезія є всюди, хоч не всякий її бачить:

Тільки пчола пізнає

Мед, затаєний в квітці.

Тільки поет на всьому

Бачить прекрасного слід!

Твоя мама

(Остання строфа є переклад із Фета:

Только пчела узнает

в цветке затаенную сладость,

Только художник на всем

чует прекрасного след.

Вказівка О. Пчілки).

В архіві Лесиної матері є листочок паперу, на якому материною рукою написано:

Лесі в альбом.

Вірш Віктора Гюго.

Як тут душа всяка – на щастя

Дарує, комусь зоставляє,

Свій голос, чи іскру – багаття.

Чи пах, що у себе ховає:

* * *

Як всякая річ в пору гожу

Тому, кого любить, кохає.

Дає чи колючку, чи рожу,

На спомин про себе лишає;

* * *

Так я в сю щасливу годину,

Схилившись отут біля тебе,

Даю щонайкращу перлину,

Яку тільки маю у себе, –

Даю тобі думку свою.

Мама

Як бачимо, це – переклад перших 8-ми і останніх 5-ти рядків вірша В. Гюго, написаного в альбомі. Мабуть спочатку мати думала подати там переклад, а потім подала в первотворі. Первотвір, переписаний материною рукою, теж є в материному архіві. ОКК

31 березня з Петербургу писав Лесі Василь Дмитрович Завілейський (Зюня), приятель її й брата Михайла з дитячих літ:

«Христос Воскресе! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петровно, за Ваш ласкавий лист до мене. Я думав вже, що моє оповідання таке, що Ви й писати про нього соромитесь; тепер я думаю про себе трохи більш, ніж до Вашого листа, бо, далебіг, це моя перша проба, а про честь і совість XIX віку Ви зовсім помильні думки маєте, бо вона заховалась не тільки в мене, а має ще багато живих схованок на світі. Своє оповідання я Вам послав з правом різати і поправляти його, як Ви знайдете потрібним, для того, простіть мені, що я додам до Ваших уваг свою думку про біографію Соколовського… [Додає ті уваги про Сокол[овського] і другого персонажа з оповідання, Тетерю]… Про похибки мови й форми я нічого сказати не можу – Ви, мабуть, лучче це знати можете – Вам і книги в руки. […] Про справу перекладів я Вам можу написати дещо радісного. У нас, бачите, знайшлися люди, що можуть і бажають перекладати з мови німецької, французької, англійської, а також: і наших близьких – польської і московської.»

З польської береться він сам і хоче спробувати перекласти «Silny Samson», може й з німецької і французької спробує, але малу надію має, що вийде, бо погано ці мови знає. Зате є люди, що знають добре українську мову і знають три європейські. Хоче взятися за цю роботу М. В. Птіцина (киянка, каже, що знає Лесю). Завіл[ейський] просить прислати список творів до перекладу – люди візьмуться за роботу. Ще не говорив з Зіньківським (Т. Певним) – він знає французьку і німецьку мови і, певне, не відмовиться допомогти.

«Він дуже охочий писати – якщо треба, то до ,дядька Трохима’ – він зараз і пише. Нас тут дражнять цим, – запрягли, кажуть, ,дядька’, а самі нічого не роблять […] Ми тут обходили роковини Шевченка два рази. Раз збирались у Цвітковського, але там ,старі’ з ,молодими’ мало не побились за те, що ,молоді’ не такі полохливі, як ,старі’. Другі роковини зібрались через місяць після перших в залі Grand Hôtel ,c разрешения начальства’. Це був ,вокальный ужин с тостами’. Скінчилось тим, що витягли фортепіано і почали танцювати козака і метелицю – навіть старий Цвітковський пустився. Хор співав дещо дуже гарно, а дещо погано – добре вийшло ,Та й закувала сива зозуля’ (не пам’ятаю, чия музика). Навіть достали десь ліру і їден студент духовної академії виступив з думою.

У нас Кропивницький з трупою. Нема Заньковецької – вона, кажуть, буде ,дебютировать’ в Александринському театрі! З старих зостались Затиркевич, Кропивницький, Гай, Потапенко і більш, здається, нікого. В середу для першого разу іде ,Наталка Полтавка’. Побачим.»

Думає Завіл[ейський], що цим листом застане брата Михайла вдома, питає, чи поступатиме він до інституту Путей сообщения в Петербурзі. Питає, чи були в Києві студентські заколоти. Пише, що в Петербурзі були, і душ 800 студентів з університету та Лісового інституту заарештували.

«Зоставайтесь щасливо. Ваш В. Завілейський

Оповідання, будьте ласкаві, підпишіть так, як мене звали в Вашому домі: Панич Василько».

8 травня Леся написала братові Михайлові листа.

28 травня батько пише братові Михайлові, щоб він 20–25 червня приїздив до Колодяжного, щоб застати матір і Лесю, що мають їхати до Криму.

31 травня мати пише бабуні, що Лесю зважили повезти до Криму в Саки (недалеко Євпаторії). До осени операції Лесі робити не будуть. Червень Леся буде в Колодяжному, щоб поправитися після «вытяжения». На початку липня Леся поїде в Саки, повезе її мати. В Саках треба бути 3 тижні (лікуватися грязевими ваннами), а потім купатися 2 тижні в морі (в Євпаторії). Брат Михайло складає іспити за 2-й курс. Просто з Києва поїде до бабуні і мати хоче поїхати з ним, а звідти заїхати до Судовщикових на Безбородьків хутір біля Яготина. До Колодяжного треба Михайлові приїхати перед виїздом матері й Лесі до Криму, щоб залишитися з молодшими дітьми, бо батько не може приїхати з Луцька через проїзд царя.

2 червня брат Михайло в Чернігові. Чернігівці і Василь Сікорський вітають Лесю. Як видно з Михайлового листа, мати застане його в Києві, бо він 4 червня вертається туди.

14 червня Леся написала матері листа.

17 липня Леся з матір’ю в Саках (адреса: В Крым, в Саки через Евпаторию, в грязелечебное заведение). Поїхали через 3 дні після того, як приїхав до Колодяжного брат Михайло.

«» в Колодяжному будується, кінчають стіни.

27 липня Леся з матір’ю в Саках.

2 серпня Леся ще в Саках. Лесі від лікування в Саках грязевими й роповими ваннами стало краще, може ходити з одною милицею.

4 серпня кінчають будувати Лесин білий домик у Колодяжному.

8 серпня батько з Верзиловим виїхали з Колодяжного.

Леся після Сак у Євпаторії.

12 серпня в «біленькому Лесиному домику» кінчають роботу: стелять стелі й підлоги.

17 серпня Леся з матір’ю виїхали пароплавом з Євпаторії і поїхали вже для приємності, а не для лікування, до Севастополя, а звідти залізницею до Бахчисараю. Другого дня вернулися до Севастополя і звідти поїхали кіньми через Байдари до Ялти.

20 серпня Леся з матір’ю приїхали до Ялти.

[Лесині вірші з циклу «Кримські спогади»: «Мердвен», «Байдари», «Татарочка», «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець», «Бахчисарайська гробниця», «Надсонова домівка в Ялті», надруковані 1892 р. без дати написання. Певніш усього написані 1890 р. скоро після цеї подорожі, а може навіть під час неї під свіжим враженням од усього, що Леся бачила. Прим. Ольги Косач-Кривинюк]

22 серпня виїхали з Ялти пароплавом до Одеси. Як пароплав дорогою стояв 2 години в Євпаторії, мати, з’їхавши на берег, одержала батькового листа з грішми, посланого як вони були ще в Євпаторії.

В кінці серпня Леся з матір’ю приїхали з Одеси до Колодяжного. Зараз по їх приїзді Лесина наймолодша сестра Ізідора дуже тяжко заслабла на дифтерит. Леся її доглядала цілими днями й ночами. Лесина літня поправка пішла нанівець.

В середині вересня Людмила Михайлівна Драгоманова переїхала теж до Софії в Болгарії.

На початку жовтня Леся зо всією родиною, крім брата Михайла, що по одужанні сестри Ізідори, яку він теж доглядав, поїхав до Києва до університету, переїхала на зиму до Луцька. Оселилися в другому костельному домі, через дім од катедри, поруч з тим домом, що жили в ньому, переїхавши 1879-го року зі Звягелю.

10 жовтня, як видко з батькового листа братові Михайлові, Леся почувається зле. Нога сильно болить. Леся все більше лежить і читає. Зважили везти Лесю на операцію в січні 1891 року до Відня. Спитали поради в М. П. Драгоманова, до кого там удатися, як там улаштуватися.

26 листопада з села Н. Пестровка Василь Завілейський пише Лесі. Дякує «Панні Ларисі», що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почуєш, як сам скажеш. Просить Лесю залишити намір не писати більше, коли довго чекатиме відповіді, бо він довго не писав тому, що його Лесин лист не застав, – їздив до Москви й Петербургу. Взяв на літо роботу – написати перегляд провідних думок Мих[айла] Драгоманова, але не може дістати творів Драгоманова і тому нічого з роботи цеї не вийде. Почне помалу перекладати «Сильного Самсона» Ожешкової, тільки тяжко буде його дістати, хоч там і є інтелігентні поляки з Литви, Білоруси, Конгресувки, а з України дуже мало. Є один товариш ще з гімназії, той часом і українське слово скаже, але тільки слово, а це тільки дратує, бо розпалює бажання.

Про переклади з Петербургу не може сказати, що то лише «слово тепле», бо один початий переклад з Щедрина показував братові Михайлові в Києві, а тепер, як був у Петербурзі, дехто питав, куди посилати переклади. Не сподівається на багато, але, може, хоч крихотка вродить.

Потішає Лесю, що нога в неї видужає і милицю можна буде спалити. Жалує, що не заїхав до Колодяжного хоч на кілька годин, а тепер не певен, чи вдасться через рік вирватися «з оцієї кацапщини на свою Волинь».

Як бачить кого в клопоті, то не може не встряти зі своєю запомогою. А тут завод, де він служить, так опустився, що робітники живуть не своїм заробітком, бо його майже нема, а систематичною крадіжкою з заводу. Хазяїн має лише збитки, робітники завжди голодні («яка біднота, якби Ви побачили!»), а всякі кулаки-прикажчики наживаються. Є робітники, що мають жінку, діти, без землі, з самою хатою і одержують 3 крб. на місяць. «Що то все за нещасний, деморалізований народ, просто й повірити трудно». Тепер прийшов слушний час для заводу, все піде вверх дном, робітники будуть мусіли жити з зарібку, а не з крадіжки, бо фабрика мусить давати дохід, а не збитки, і зарібок мусить стати більший, а не грошовий, як досі. Хазяї його великі пани – князі. Хазяїн займає в Петерб[урзі] «немое кресло»; його брат флігель-ад’ютант, їздить з наслідником. Його тесть гос[ударственный] секретар Половцев. А щодо типу, то типу вони зовсім не мають. Князь – егоїст, що сам себе задурює, щоб не бачити свого поступування з поганого боку, не виходити з меж традиційної шаблонової чести. Княгиня – інша. Добра душа, але не має ясного погляду на життя людське, а тому поверхова. Філантропствує в своєму селі, але з того нема толку, а ще більша деморалізація. Хотілося б з нею поговорити багато про що, але ж вона не зрозуміє за годину-дві того, для чого треба було багато наукової праці. А шкода, бо душа в неї – щире золото, і могла б помогти, а так всі її філантропічні зусилля йдуть марно.

Просить, щоб Леся не кидала його своїм теплим, щирим словом. Адреса його: Базарная, Кеньша Пензенской губ.

2 грудня Іван Гриневецький пише з Відня (на просьбу М. П. Драгоманова) до Лесиної матері в Луцьк, щоб вона, не женуючись, писала про все, що треба зробити для Лесі у Відні, а вони (віденські українці) все охоче зроблять. Пише, що можна вмістити Лесю до відділу Більротового асистента, галицького українця, Ярослава Окуневського в Більротовій лікарні. З Окуневським Гриневецький говорив про це, і той щиро обіцяв зайнятися цею справою. Віденські земляки радо візьмуться уприємнювати побут матері й Лесі у Відні.

6 грудня Леся написала М. П. Драгоманову листа.

Перед Різдвом приїхав на свята брат Михайло з Києва до Луцька.

24 грудня М. П. Драгоманов уважно й докладно одповідає на всі Лесині питання з вищенаведеного її листа, а про її творчість пише так: «Твою поезію в останні часи я мало бачу, бо мені од маю не висилають ‘Зорі’. Моя думка завше одна: твоя муза розумненька і тепленька дівчина, та ще молода, мало бачила світу і картин не набралася. Люди з неї будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на ,доморощену премудрість’».

М. П. Драгоманов жалує, що Леся закинула англійську мову. Каже, що як Леся поправиться у Відні, то він їй дасть англійські книжки і нехай вона таки візьметься знов учитися англійської мови.

Пише таке: «Поправившись, ти для мене переложиш дещо й італьянського, – з Carducci, котрого я тобі преподнесу.»

В кінці листа пише, що «Народ» надрукував (між іншим) статтю Гл. Успенського «основану на звичайній дурниці російсько-українофільській про культурність і народність. Що робити проти долі?! Я колись думав, що наші заведуть європейський соціалізм у себе, – а ,Друг’ Павлика ускочив у ,Что делать’ і росейське ,отщепенство’. – тепер я думаю про європейський радикалізм, а навіть галичани не перескочать через ,народничество’. З Богом не битись! Коли б хоч швидше пролазили через цю фазу! – а впрочім, буде з тебе філософії, та ще темнуватої. Цілую тебе.

М. Др.»

Підстави

1. Напис у альбомі «Poésie». Волинь 1890, мар[та] 26-го. Альбом був у Рукописному відділі Інституту літератури Академії наук у Києві

2. Напис на Лесиному фото, подарованому братові Михайлові.

3. Рукопис Лазаревського ст. 24.

Листи

4. Ольги Ант. Лисенко матері. 9 січня. Архів Олени Пчілки

5. Братів матері. 30 січня. Архів Олени Пчілки

6. Батьків бабуні. З лютого. Архів Олени Пчілки

7. Лесин матері. Початок лютого. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. 2132/772.

8. Братів матері. 8 лютого (?). Архів Олени Пчілки

9. Лесин матері. Лютого (п’ятниця на масниці). Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. 2133/773.

10. Материн бабуні. 18 лютого. Архів Олени Пчілки

11. Батьків матері. 2 березня. Архів Олени Пчілки

12. Лесин матері. 10 березня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. 2134/774.

13. О. Є. Судовщикової братові Михайлові. 20 березня. Архів Олени Пчілки

14. Батьків бабуні. 23 березня. Архів Олени Пчілки

15. Лесин братові Михайлові (віршований). Березень. Надр. у Черв. Шл. 1923, ч. 8. ст. 246-249. У творах 1927, т. II, ст. 156.

16. Василя Завілейського Лесі. 31 березня. Архів Олени Пчілки

17. Батьків братові Михайлові. 8 травня. Колодяжне. Архів Олени Пчілки

18. Батьків бабуні. 9 травня. Колодяжне. Архів Олени Пчілки

19. Материн бабуні. 11 травня. Архів Олени Пчілки

20. Лесин братові Михайлові. 18 травня. «Зелена субота 18 мая серед лепехи, клечання та квіток». Надр. в «Червоному Шляху» 1923, кн. 8, ст. 250.

21. Батьків братові Михайлові. 28 травня. Архів Олени Пчілки

22. Материн бабуні. 31 червня. Архів Олени Пчілки

23. Братів матері. 2 червня. Архів Олени Пчілки

24. Лесин матері. 14 червня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. 2147/787.

25. Василя Завілейського братові Михайлові. 19 червня. Архів Олени Пчілки

26. Братів матері. 17 липня. Архів Олени Пчілки

27. Братів бабуні. 27 липня. Архів Олени Пчілки

28. Л. Б. Комарової матері. 2 серпня. Архів Олени Пчілки

29. Братів матері й Лесі. 4 серпня. Архів Олени Пчілки

30. Батьків матері. 8 серпня. Архів Олени Пчілки

31. Батьків матері. 12 серпня. Архів Олени Пчілки

32. Материн братові Михайлові. 17–20–22 серпня. Архів Олени Пчілки

33. Батьків матері. 21 серпня. Архів Олени Пчілки

34. Батьків матері. 22 серпня. Архів Олени Пчілки

35. Батьків братові Михайлові. 27 серпня. Архів Олени Пчілки

36. Л. М. Драгоманової Лесиним батькам. Початок вересня. Архів Олени Пчілки

37. Материн бабуні. Кінець вересня. Архів Олени Пчілки

38. Батьків братові Михайлові. 10 жовтня. Архів Олени Пчілки

39. Л. М. Драгоманової матері. 12 листопада. Архів Олени Пчілки

40. Материн бабуні. Листопад (?). Архів Олени Пчілки

41. Василя Завілейського Лесі. 26 листопада. Архів Лесі Українки

42. Івана Гриневецького матері. 14 грудня н. ст. Архів Олени Пчілки

43. Лесин M. П. Драгоманову. Грудень 6. Рукопис Лазаревського Лист 4-й, ст. 25.

44. М. П. Драгоманова Лесі. 24 грудня. Софія, Владайська вул. Надр, у «Червоному] Шл[яху]». 1923, кн. 4-5, ст. 188.

45. Л. М. Драгоманової Лесиним батькам. 24 грудня. Архів Олени Пчілки

46. Сестри Ольги А. І. Судовщиковій. Кінець грудня. Архів Олени Пчілки

1890 Написано

15 березня До мого фортепіано.

«Котрогось там марта» Віршований лист до брата Михайла.

24 березня На добридень, милая голубко. [На давній мотив]

6 квітня Весняного ранку. Веснянка.

2 травня Contra spem spero.

Перед 18 травня Sol. Rondeau з «Семи струн».

22 травня Мій шлях.

26 травня З Гайне. Neue Liebe [Нове Кохання].

Місцем у альбомі «Poesie» визначено час написання.

Сім струн: Do, Re, Мі, Fa var. 1, Fa var. 2, La, Si.

10 липня Коли втомлюся я.

16 серпня Тиша морська.

17 серпня Грай, моя пісне!

4 листопада Сонет. Натура гине.

Грудень Зовсім закінчено лагодження до друку перекладів з Гайне.

1890 Волинь. Біда навчить (проза). З Ріг Веди. Скрізь плач і стогін. Стародавня історія східних народів (почата і значна частина написана). Тексти народних пісень записувала Леся з братом Михайлом.

В 1890-ті роки написано Пізно. (Проза).

1890 Надруковано

Мамо, іде вже зима. «Дзвінок», ч. 22. [В альбомі «Poésie» під цим віршем дата 1891 р. (?). ОКК]

В тебе й діаманти і перли. З Гайне. «Зоря», ч. 24.

Метелик. «Дзвінок», ч. 14.

Спомини й уваги до 1890 року

Найкращої весняної пори 1890-го року Леся була два місяці прикута до ліжка тяжкими «липкими кайданами».

Лежала вона у «великому» домі колодяжанському в тій кімнаті, де під вікном росли бабунині гадяцькі зілля, – канупер, любисток і зірка, – а біля самого вікна росла «райська» яблунька, та сама, що «давньої весни», либонь тієї самої 1890-го року, заглянула до Лесі у вікно і послала весняний привіт своїм цвітом.

Лежачи з тяжкою мукою, Леся написала: віршований лист до брата Михайла, мені в альбом «Веснянку» і «Contra spem spero». В листі вона здобулася на силу для жарту, для цікавості до літератури, для планів своєї роботи, для намірів працювати лежачи. У моєму альбомі були листки різної барви, Леся вибрала для «Веснянки» рожевий листочок, а у самому вірші спромоглася підбадьорювати мене, потішати, давати надію. В третьому ж вірші сама назва говорить за себе.

Така вона була завжди. Як би тяжко вона не страждала, перш за все думала про те, щоб не смутити, не турбувати інших тим стражданням, не заважати комусь, не обтяжувати, навпаки – розвеселити жартом, потішити, заспокоїти, підтримати, підбадьорити, якого б труду і напруження не вимагало від неї теє перемагання болю чи смутку власного. Така була все, все своє життя, від найменшого малку і до останньої хвилини життя.

Лягаючи для «вытяжения» на два місяці, певне, думала, що по тому зараз поїде з Колодяжного (у «Веснянці» згадує: «на літо зелене поїду я геть в чужий край») і тому прощалася віршем зі своїм фортепіяном. Але пройшло мало не два місяці після того, як вона встала, поки вона поїхала, і хоч почувалася дуже зле, сидіти при фортепіяні було їй дуже важко, однак, пам’ятаю, що грала вона того літа дуже багато, все більше вечорами в темряві свої імпровізації. Моєму учителеві тогорічному, а Лесиному товаришеві і приятелеві А. В. Верзилову Лесина музика і особливо імпровізації дуже подобалися. Як Леся грала, то ми з ним сиділи тихесенько, щоб не турбувати Лесю, чи в тій самій хаті, чи в сусідній і слухали, – не могли наслухатися її музики.

1890-го року справляли колодяжанці «Купала» зараз за нашим садом, бо там того року була паренина. Лесі було тяжко ходити на двох милицях, але пам’ятаю, що вона таки пішла подивитися на «Купала» та послухати купальських пісень. Вона якраз тоді їх записувала.

Лікування в Саках того року допомогло Лесі, але пам’ятаю її оповідання про те, яка там пекельна спека була, яка нудьга, як тяжко було зносити грязеві ванни. А надто її змучила турбота за маму, як мама заслабла там на малярію з проявами сильного ішіасу. Мама сильно страждала, а Леся, своїм звичаєм уболівати над іншими, ще сильніше страждала од турботи за неї.

Зате подорож удвох з мамою, – вже для приємності, а не для лікування, – до Севастополя, Бахчисараю, Байдар, Ялти, – дала Лесі величезну втіху й задоволення. З її оповідань виходило, що найбільше враження зробив на неї Бахчисарай. Надсонова ж домівка в Ялті дуже її засмутила. Леся вельми любила вірші Надсона і до нього самого ставилася з глибокою симпатією. Отже, було їй боляче бачити, що він доживав своє коротке життя в такій сумній непривітній оселі. Не раз Леся з мамою згадували, яке невимовно тяжке враження справила на них та домівка.

Зупинка в Одесі на повороті з Криму, побачення там з приятельською родиною Комарових були Лесі й мамі, як завше, дуже приємні.

Вдома ж, у Колодяжному, на них чекало велике горе: не вспіли вони всього порозказувати про своє літнє пробування та подорожі в Криму, як тяжко заслабла на дифтерит найменша наша сестра Ізідора, тоді 2.5-літня дитина. Антидифтеритної сироватки тоді ще не було, і від дифтериту вмирала сила дітей, отже, зрозумілий той розпач, що охопив усю нашу родину від того, що заслабла наша маленька «Патя». Мене, сестру Оксану і брата Микося відокремили до хати на «тому дворі», і ми приходили подивитися на своїх тільки крізь вікно. Хвору сестричку доглядали батьки і Леся з Мішею. Коли ж ковельські лікарі всі, крім одного, д-ра Дилекторського, сказали, що вони втратили надію врятувати хвору, і що вона напевне помре, то батьків узяв такий розпач, що вони, особливо мама, вже нічого не могли робити, і хвору сестру рятували Леся з Мішею, сидячи над нею вдень і вночі та точно виконуючи всі настанови д-ра Дилекторського, що не тратив надії врятувати малу од смерти.

Дуже то страшний був час у нашій родині, з тим «слоном» (так називала подушку з киснем мала хвора), з пульверизаціями горла хворій, од яких вилітала сила дифтеритних плівок, що її душили, з безсонними ночами над нею, коли здавалося, що вона вже вмирає, з тим смертельним розпачем, у якому була мама. Брат Михайло часами не витримував фізично і засинав тоді, коли треба було щось робити хворій. Але від того не було їй шкоди, бо Леся була при ній, бо Леся ніколи нічого не пропустила зробити впору, що треба було, що казав лікар. В душі в Лесі був, напевне, не менший розпач, ніж у інших, бо вона дуже любила малу сестру, але ж робила вона все для хворої спокійно на вигляд, стримано, лагідно, зручно. А витривалість, не дивлячись на те, що була сама хвора й слабка, Леся мала якусь надлюдську, аж диво було, як подовгу вона не спала й не їла, сидячи над хворою та пильнуючи, щоб чогось не пропустити зробити.

Правда, що ця витривалість, то було крайнє напруження, бо коли небезпека минула, то Леся почувалася дуже зле і мусила все більше лежати не тільки через біль у нозі, а й через крайнє знесилення. Але Лесі це було байдуже, їй було важливо лише те, що сестра врятована. Пам’ятаю, з якою втіхою і радістю та задоволенням дивилась вона на малу, як її уже під час видужування підносили до вікна, щоб ми, стоячи під вікном, могли на неї подивитися крізь шибку. У малої від дифтериту довго був паралізований голос, і вона не могла голосно говорити, могла лише шепотіти. Ми крізь шибку не чули, що вона нам шепоче, але чули, як у неї в грудях «кіт муркотить». Над тим муркотінням Леся ще довго вболівала і намагалася все робити, щоб воно вже проходило.

Через сестрину недугу Леся не оселилася того року в своєму біленькому домику, хоч його вже й скінчили будувати; лише балкону не збудували тоді, бо всім не до того було через турботу з дифтеритом.

По одужанні сестри Ізідори ми переїхали до Луцька, головно для того, щоб я могла вчитися, і оселилися знов коло катедри, як 1879-го року, лише в «другому» костельному домі поруч з «першим», в якому жили тоді.

В Луцьку Леся все більше лежала і дуже багато читала. В Луцьку була хороша велика бібліотека (не лише з російських книжок, а й чужими мовами писаних) при «Городському училищі», що перейшла до Училища від якоїсь – тепер уже забула від якої саме, – давньої скасованої школи. З тої бібліотеки книжки брав для Лесі і для мене учитель городського училища п. Крохмальний, що вчив мене всякої шкільної премудрости у нас удома.

Не пам’ятаю, щоб Леся куди-небудь, чи до кого-небудь ходила під час того пробування в Луцьку. Нікого з її товаришів-приятелів дитячих літ у Луцьку не було тоді, а знайомі батьків, як вона сама пише дядькові, були все нецікаві для неї люди. Не було їй до кого ходити. А що взагалі тяжко було ходити через хвору ногу, то вона й пішла лише одвідати замок, очевидно, на згадку свого «отрочества» і ходила зрідка до катедри послухати гру на органі, яку вона дуже любила все життя. Добре пам’ятаю, що ми з нею того року були в костелі на «пастирці», тобто на одправі на Святий вечір (о 12 год. ночі з 24-го на 25-ге грудня), коли співають і грають колядок. Лесі тая відправа дуже подобалася, а що катедра була надто вже близько від нас, то й могла вона зробити собі приємність послухати колядок.

Тоді в Луцьку, – вже, здається, слідчим чи якимось іншим судовим урядовцем, – був Лебединський, що, бувши студентом, вчив зимою 1881–82, чи 1882–83 (не пам’ятаю, якої саме зими) Мішу й Лесю в Києві. В Луцьку він був уже жонатий. Поновилася знайомість із ним, познайомилися і з його молоденькою жінкою, що мала непоганий голос, вчилася співати і співала для домашнього вжитку. Була вона дуже «крута» московка і одного разу дуже насмішила Лесю, що розмовляла з нею на «філологічно-пісенні» теми. Пані Лебединська казала, що вона навчилася «для чоловіка» (українця) співати українських пісень, що вони їй дуже подобаються і що вона все чисто розуміє в них. От, наприклад, в чудовій пісні: «Ой, зірву я з рожі квітку, / та пущу на воду. / Пливи, пливи, з рожі квітко, / аж до мого роду», вона знає, що таке рожа (цим особливо пишалася пані), і все інше розуміє, тільки й не знає, що таке «магарод». В пісні ж: «Військо йде, короговки мають», вона розуміє чистісінько все до слова. Коли ж Леся попросила її перекласти початок цеї пісні, то вона дуже одважно і впевнено мовила: «Ну что же?! Войско идет, каровушки мычат». Чоловікові її видимо було ніяково перед своею ученицею, яку колись вчив латинської і грецької мови, що не навчив дружини своєї рідної мови, хоч так, щоб справді розуміла «до слова» ті пісні, що навчилася «для нього» співати.

Пам’ятаю, що мама й Леся були дуже зворушені листом п. Гриневецького, в якому він так щиро й люб’язно закликав їх до Відня і обіцяв од себе й усіх віденських українців усяку їм допомогу, коли вони приїдуть, і уприємлювання їх побуту в Відні.

Лист же майже обожнюваного з дитинства і все життя дядька М. П. Драгоманова, цей, як і всі інші, і зворушував і хвилював Лесю і підбадьорював, підтримував її, бо в ньому вона знаходила вияв у людини, що так високо стояла в її думці, і уважності, і серйозного ставлення до неї, і любові та ніжності, і охоти допомогти їй чим тільки можливо. Одержання листа од дядька завжди бувало неначе якесь велике свято для Лесі, така вона бувала рада йому, такий піднесений настрій викликав у неї той лист.

Тої зими надумали ми в себе вдома заграти «Козу-Дерезу», Лисенкову дитячу оперету, що тоді недавно була видрукована. Добули вже й «партитуру», розподілили ролі. Леся була в нас за концертмайстра і режисера. Але вистава наша не відбулася, бо поки ми вивчили ролі, то Лесі треба було вибиратися в дорогу до Відня, бо їй ставало все гірше з ногою і взагалі здоров’ям.